Письменника М. М. Жванецького без перебільшення можна назвати сучасним класиком. Його монологи вже давно розтягнули на цитати — розумні і саркастичні, вони настільки ємко характеризують наше життя, що здається, їх придумав сам народ. У його, здавалося би, простих текстах криється справжня мудрість, і одним з них ми і хочемо поділитися з усіма вами.
Ми зачаровані умінням Михайла Михайловича всього декількома короткими фразами сказати про те, що іншим людям складно висловити і тисячею слів.
Життя коротке. І треба вміти.
Треба вміти йти з поганого фільму. Кидати погану книгу.
Йти від поганого людини.
Їх багато.
Справи, що не йдуть, кидати.
Навіть від посередності йти.
Їх багато. Час дорожче.
Краще поспати.
Краще поїсти.
Краще подивитися на вогонь, на дитину, на жінку, на воду.
Музика стала ворогом людини.
Музика нав’язується, лізе у вуха.
Через стіни.
Через стелю.
Через підлогу.
Вдихаєш музику і удари синтезаторів.
Низькі б’ють у груди, високі сверблять під пломбами.
Вистава — менш зухвала, але з неї теж не підеш.
Шикають. Обсмикують.
Ставлять підніжку.
Комп’ютер — прилипчив, світиться, як привид, зазиває, як східний базар.
Копаешься, шукаєш, шукаєш.
Ну знаходиш щось, намагаєшся це пристосувати, викидаєш, знову копаешься, знайшов щось, покрутив у голові, викинув.
Думки загальні.
Слова загальні…
Ні!
Життя коротке.
І тільки книга делікатна.
Зняв з полиці. Погортав. Поставив.
У ній немає нахабства.
Вона не проникає в тебе без попиту.
Стоїть на полиці, мовчить, чекає, коли візьмуть у теплі руки.
І вона розкриється.
Якби з людьми так.
Нас багато. Всіх не погортаєш.
Навіть одного.
Навіть свого.
Навіть себе.
Життя коротке.
Що відкриєш сам.
Для чогось встановиш правила.
На інше немає часу.
Закон один: йти.
Кидати.
Бігти.
Закривати чи не відкривати!
Щоб не віддати цьому мить, призначену для іншого.
