Я гостро відчув необхідність написати про це після того, що побачив сьогодні в магазині.
Прошу заздалегідь мене вибачити за тон статті, але по-іншому просто не можу – мене переповнюють відчай і злість. Будь ласка, прочитайте статтю до кінця – я знаю, вона досить об’ємна, але про це потрібно сказати і цим потрібно поділитися.
Сьогодні, коли я з сином стояв у черзі в магазині, то побачив перед нами тата з хлопчиком років шести. Малюк дуже боязко запитав тата, чи можна буде купити морозиво дорогою додому. Тато зверхньо глянув на нього і гаркнув, щоб той не відволікав його, став біля стіни і мовчав. Хлопчик одразу знітився і втиснувся в стіну.
Наша черга трохи просунулася, тому хлопчик знову підійшов до тата, тихенько наспівуючи якусь дитячу пісеньку. Здається, він уже й забув про той спалах гніву, який кілька хвилин тому звалився на нього. Але тато повернувся і вилаяв хлопчика за шум. Хлопчик шарахнувся від нього і знову втиснувся в стіну.
Я навіть розгубився. Як ця людина не могла бачити того, що бачив я? Як він не міг бачити це чудове створіння у своїй тіні? Чому він, не замислюючись ні на хвилину, «вибиває» все щастя з власної дитини? Чому він не цінує той короткий час, коли може бути всім для свого сина?
Нас залишилося троє перед касою, і хлопчик знову відійшов від стіни і підійшов до тата.Тато різко вийшов з черги, схопив його руками за плечі та стиснув так, що дитина зморщилася від болю: «Якщо я почую ще один звук або ти відійдеш від стіни – вдома отримаєш!»
Хлопчик знову прилип до стіни і більше не ворушився. Не видав ні звуку. Його гарне дитяче обличчя раптом потьмяніло і перестало виражати емоції. Він був зломлений. Тато не хотів «возитися» з ним, і зламати дитину – найпростіший спосіб «виховання».
А потім ми дивуємося, чому діти виростають «зламаними».
Буду різкий. Багато людей бачать, як я спілкуюся з сином і співають мені дифірамби за те, що я люблю сина більше, ніж інші татусі люблять своїх дітей. Чорт забирай! Цього я не розумію і, напевно, ніколи не зрозумію. Любити сина, виховувати сина, гратися з сином – це завдання, з якими можуть впоратися не тільки супер-татусі. Це під силу будь-якому татові. Завжди. Без винятків. У мені немає нічого особливого.
Я – тато, який любить свою дитину і зробить все для її благополуччя, безпеки і здоров’я. Я швидше отримаю лопатою по обличчю або молотком по пальцю, ніж принижу або «поставлю на місце» свого сина.
Я далеко не ідеальний тато. Але, чорт забирай, достатньо хороший, щоб дати своєму синові зрозуміти, що за будь-яких життєвих труднощів він може відчувати себе на висоті. Чому? Тому що усвідомлюю, який вплив надає тато на життя дитини та її рівень впевненості в собі.
Я розумію, що все, що я коли-небудь зроблю або скажу своєму синові, він впитає як губка – на користь чи на шкоду. Не розумію я тільки одного: як це не усвідомлюють інші татусі?!
Татусі! Чи сяють ваші обличчя, коли ви бачите дитину вранці або повертаєтеся з роботи?
Ви розумієте, що моральні цінності ваших дітей складаються виключно з того, що саме вони бачать на ваших обличчях?
Татусі! Чи розумієте ви, що дитина вважає себе такою, якою ви її обізвали? Що люди дуже часто починають відповідати наліпленим на них ярликам? Як часто ви говорите дитині: «Це найдурніша річ, яку можна придумати», «Це найбезглуздіший вчинок, який можна зробити»? Ви вірите в те, що ваша дитина – ідіот? Бо вона уже повірила. Браво! Задумайтесь над цим.
Татусі! Невже ви думаєте, що хтось повірить в те, що ви не можете відійти на 20 хвилин від комп’ютера або телевізора, щоб побавитися з дитиною? Невже ви не усвідомлюєте, що рівень довіри дітей до татусів буде цілком залежати від того, чи граються вони з ними, і наскільки вони залучені до процесу гри? Усвідомлюєте ви шкоду, заподіяна дітям, коли ви не бавитеся з ними щодня?
Татусі! Ви вважаєте, що хтось купиться на цю дурну і дешеву відмовку про те, що гнів іноді або навіть часто необхідний у процесі виховання? Ви розумієте, що гнів практично завжди – емоція людей, які хочуть контролювати інших, але не в змозі контролювати себе самі?
Ви знаєте, що існують приголомшливі книги і цілі курси, здатні навчити вас більшого? І найголовніше: чи помічаєте ви, як швидко дитина ламається або виходить з покори, коли родиною править гнів?
Татусі! Ви настільки зачерствіли і перестали відчувати дитячу душу, що навіть не відчуваєте себе пригніченим, коли вони здригаються або зіщулюються у вашій присутності? Чи справді це – єдине, чого ви хочете від них? Щоб вони беззаперечно підкорялися вам і боялися вас?
Татусі! Хіба ви не усвідомлюєте силу дотиків? Ви не розумієте, який зв’язок виникає, коли ви гладите дитину по спині або животі, укладаючи спати? Прокиньтеся, татусі! Ці неповторні дорогоцінні душі довірені вашій турботі та дуже тонко все відчувають. Все, що ви їм скажете чи не скажете, відобразиться на їхніх здібностях, успіху і щасті в подальшому житті.
Татусі! Невже ви не розумієте, що діти будуть робити помилки, багато помилок? Хіба ви не усвідомлюєте шкоду, яку заподіюєте, тикаючи раз за разом носом вашої дитини в його проступок чи невдачу? Ви хоч уявляєте, як легко принизити дитину? Приблизно так само, як сказати «Що ти наробив, дурню!?» Або «Ідіот, скільки можна тобі повторювати …»
Дозвольте запитати: вам доводилося дивитися в опухлі від сліз очі татусів, дитина яких тільки-но померла?
Мені доводилося.
Ви коли-небудь ридали на похоронах дитини?
Я ридав.
Ви коли-небудь торкалися до дерев’яного ящика, усередині якого була дитина? Дитина, сміху якої ви більше ніколи не почуєте?
Я торкався.
І молю Бога, щоб більше нікому не доводилося цього робити.
Татусі! Прийшов час сказати дітям, що ви любите їх. І говорити це постійно. Прийшов час радіти їхнім 20 тисячам питань на день і їхній нездатності робити все так швидко, як нам цього хотілося б. Їх виразам обличчя і неправильно вимовленим словам. Час радіти всьому, чим є наші діти…
Прийшов час запитати себе: «Що я можу зробити, щоб бути хорошим татом?» Розставте пріоритети. І по-справжньому станьте ним.
Татусі! Саме час на своєму прикладі показати синам, як слід поводитися з жінкою, а дочці показати, якого звернення їй слід очікувати від чоловіка. Час проявити великодушність, співчуття і співпереживання. Саме час на своєму прикладі, а не на словах, показати дітям, що таке здоровий спосіб життя, гендерні ролі, правильні соціальні норми. Пора зрозуміти, що ярлики на кшталт «пацанка» для дівчаток або «що ти як баба» для хлопчиків – це ненормально. У дітей є свої думки та переваги, і не потрібно нав’язувати їм стереотипи.
Татусі! Говоріть м’якше зі своїми синами. Говоріть спокійніше зі своїми доньками. Що ви бажаєте для своєї дитини? Щоб у неї в школі не було ні друзів, ні поваги до самої себе? Або щоб його обрали президентом класу і він відчував, що гідний більшого? Хіба ми не бачимо, що дати дітям зрозуміти це – в нашій владі? Невже ми не усвідомлюємо, що можемо дати нашим дітям інструменти з соціального виживання?
І хіба ми не бачимо, який вплив надаємо на дітей, коли говоримо, що віримо в одне, а робимо інше? Коли так мало допомагаємо дітям визначитися з їх вибором, відкрито ділитися своєю точкою зору і жити згідно з власними принципами? Не нам вказувати дітям, що думати. Але ми можемо допомогти їм мислити правильно. І якщо ми зробимо це, можемо більше не турбуватися про те, що вони виберуть для себе і наскільки рішуче відстоюватимуть свій вибір. Людина вірна своїм переконанням все життя, а переконанням іншого – тільки до тих пір, поки не обпечеться.
Чорт візьми, татусі! У кожної дитини є вроджене право попросити морозиво і не бути за це приниженою. У кожної дитини є вроджене право попросити морозиво і не стискатися через це в кутку, тому що людина, яка повинна бути її героєм, насправді невеликий человечишко.
У кожної дитини є вроджене право бути щасливою, сміятися, веселитися і гратися. Чому ви не дозволяєте їм цього? Кожна дитина на землі має право на тата, який спочатку думає, а потім каже; тато, який розуміє, яка велика влада йому дана – формувати життя іншої людини; тато, який любить свою дитину більше, ніж телевізор і спортивні ігри; тато, який любить свою дитину більше, ніж своє барахло; тато, який любить свою дитину більше, ніж свій час. Кожна дитина заслуговує тата-супергероя.
Можливо, правда в тому, що не всі татусі заслуговують своїх дітей. Можливо, правда в тому, що багато татусів і не є татусями зовсім.
Прошу вибачення за різкість у своїх висловлюваннях. Напевно, частина мене відчуває себе боягузом через те, що я нічого не сказав чоловікові у черзі в магазині. Нехай це буде моїм каяттям. Напевно, частина мене відчуває, що якщо хоча б один тато прочитає цей текст і вирішить стати кращим, якщо життя хоча б однієї дитини стане трохи легшим, бо мої слова зачепили її тата, то кожна секунда часу, яку я витратив на написання цієї статті, була не марною.
Папи! Діти – це дар. І ми потрібні не для того, щоб зруйнувати його, а щоб бачити. Так що давайте всі разом піднімемося і покажемо світу, що навколо багато хороших татусів.
