Коли ж проходить закоханість?
Одні кажуть відразу після шлюбу, інші, — що вона автоматично має перетворитися в любов. Але є треті, які кажуть, що закоханість у кожного періоду стосунків своя.
Зичайно, важко якось конкурувати з юними та безтурботними хлопцем та дівчиною, які до безтями закохались і нічого та нікого поруч не помічають. Вони можуть годинами “висіти” на телефоні і розмовляти ні про що, аби на лінії, аби разом. Хлопці раптом починають писати вірші для НЕЇ хоч і ніколи цього не робили, а в дівчат “виростають крила” і життя стає таке прекрасне, коли поруч ВІН. Очікування весілля схоже на вічність, а в планах – ” і жили вони довго та щасливо”. І це круто. Пам’ятаю своє окрилення. Мобілок, вайберів та готових смайликів не було. Доводилось творити hand made листівки, малювати сердечка і писати безкінечне “Я тебе люблю”. Моя вже тепер кохана дружина надихала мене писати їй такі послання майже щодня. І це відбувалося так легко та невимушено.
Але чи не закоханістю можна назвати особливі відчуття молодих батьків, коли їм на руки дають крихітку-немовлятко, частинку їх самих? І ти розумієш, що ти вже тато і мама, що це твоя перша доця чи синочок, що тепер все зміниться, що цей маленький клубочок щастя буде забирати весь твій час та сили.
Хіба не закоханість, коли чоловік та дружина, які прожили в шлюбі вже років 10 навчилися розуміти одне одного з півслова або і без нього? Коли ти робиш дружині каву зранку не для підйому, а для уваги. Коли ви можете просто сидіти мовчки й думати в унісон. Коли вам добре разом незалежно від того, де ви є.
Хіба не закоханість, коли діти виросли до власного шлюбу і тато, який веде під вінець свою доцю, так хвилюється, що мама вже більше хвилюється за свого чоловіка ніж за доньку? Коли ти ще сам молодий, а в тебе вже є внуки, і ви з дружиною приймаєте статус “дідусь та бабуся” як велике благословіння, бо ви вже можете разом няньчити внуків як зовсім нещодавно ще своїх малюків. Коли ти розумієш, що життєвий шлях, пройдений дотепер став можливим лише завдяки тому, що ви йшли по життю разом і не зламалися під тиском обставин. Ти міг поплакати в плече своїй дружині, а вона могла просто заховатися за тобою під час життєвого шторму.
Ну і хіба ж не справжня закоханість, коли вже геть поважного віку чоловік та дружина, для яких вже не є мотивацією чи стримуючим фактором ні інтимні стосунки, ні “поставити дітей та ноги”, ні побудувати родинну справу та будинок, просто насолоджуються часом разом? Вони розуміють, що життя прожите і тепер є лише вони двоє, як тоді, коли їм переймало подих у 18. Вони мило міряють тиск одне одному, допомагають взутися, тримаються під ручку, і не поспішаючи геть нікуди п’ють чай та згадують найкращі моменти свого життя. Вони щасливі і відбулися. Вони просто тішаться днями і одне одним. Я називаю таких людей: старенькі, сивенькі, але дуже щасливенькі.
Усі ці етапи мають свою красу, свій смак і свою романтику. І відчути, пережити та насолодитися цим зможуть лиш ті, хто вирішив бути закоханим у свою дружину та чоловіка усе життя, незалежно від обставин.
Ну а романтика в кожного етапу, вона така… Особлива. І зовсім не в грошах. Можна полетіти в Париж і не мати з цього насолоди. А можна просто на сніданку намалювати сердечко соусом і це буде неймовірно мило. Можна купити 101 розу і так і не торкнутися серця, а лиш “порвати інстаграм”, а можна купити за 20 грн букет польових квітів у бабусі біля “Сільпо” і зробити приємний сюрприз. Можна піти на каву в найкращу кав’ярню, але не мати з того радості, а можна просто зранку прокинутися на пів години раніше, лише для того, щоб розбудити ароматом вже приготованої кави свою “половинку”.
Вчімося бути романтичними в тих умовах, що ми маємо, тоді одного разу, потрапивши в умовний Париж, нам і справді перехопить дух. Але не від Парижу. А знову від того, що ми разом.
Автор: Олександр Савчук
