У моєму житті були різні вчителі. Імениті професори, відомі психотерапевти. Але так часто буває, що зустріч з кимось, хто зовсім не має регалій і звань, а бути може взагалі маленьким і бездомним, здатна дати більше, ніж сотні годин в лекційній залі.
Так було і того разу. Я проходила практику в дитячій клінічній лікарні. Це було під Новий рік, і в нашому відділенні всіх маленьких пацієнтів уже розібрали по домівках. У лікарні залишилися тільки діти, яких забрати було нікому.
До нас звернулася жінка-волонтер з іншого відділення, яка доглядає за хлопчиком з дитячого будинку. І ми вирушили працювати. Моя колега – до жінки, а я – до дитини. Мене познайомили з його історією. Вона була сумною. Дуже. Йому було тільки 6 років, і в його житті вже було чимало драм і трагедій.
З собою у мене були папір і олівці. Трохи знань про дитячу психологію. Страх і рішучість.
Вже в палаті я дізналася, що його привезли всього кілька годин тому після реанімації. У нього була температура і трубка в горлі.
Я сіла поряд, щось сказала, запитала як він. Він лежав до мене спиною, важко дихав і не озивався.
Я сиділа і розуміла, що моя психологія тут не доречна. За стінкою колега вже розмовляла з жінкою. У мене була година, і мені потрібно було її якось прожити поруч з цією маленькою людиною.
Я не знала, що робити. Інтуїтивно, моя рука потягнулася до нього, і я згадала про те, про що писала тут.
Я поклала руку йому на спину, таку маленьку, що моя рука майже повністю її закривала. Він не ворушився. Тільки насилу дихав.
Я не посилала йому “енергію”. Не бажала якнайшвидшого одужання. Я не жаліла його. Не роздумувала про його важку долю. Я просто була поруч. Цілком. Я ні про що не думала, нічого не хотіла. Я чула його хрипке дихання. І тримала руку на його спині.
Просидівши так хвилин двадцять, я запитала, чи хоче він, щоб я прибрала руку. Він сказав: “Ні!” Це було його перше слово.
Я просиділа так ще якийсь час, поки не відчула, як у мене затекла рука. Мій погляд впав на олівці і папір. Я сказала, то могла б намалювати йому щось на пам’ять. Він сказав: “Вертоліт.” Це було його друге слово. Я спробувала пригадати, як же виглядає вертоліт, зобразила щось схоже. І поклала перед ним.
Потім я знову простягнула руку до його спини.
Коли час підійшов до кінця, я сказала, що мені пора йти. Він перекинувся до мене обличчям і сказав: “Спасибі!”
Це було його третє слово.
Я пішла з дивним почуттям. Ніби я вперше в житті була насправді корисна. Не зробивши нічого з того, що “потрібно було”, я зробила Все.
З тих пір пройшло багато часу. У мене було багато інших уроків і відкриттів. Але цю зустріч я пам’ятаю.
Ця дитина подарувала мені можливість зрозуміти, що таке Бути поруч. Просто Бути Поруч. Завдяки йому я нарешті відчула, що це означає. І зрозуміла, що іноді це найцінніше з того, що ми можемо дати. Свою присутність.
Ми не завжди можемо щось зробити. Ми не завжди знаємо, як вгамувати чийсь біль. Є такі моменти, які людині потрібно просто прожити. І наша допомога йому легко може стати перешкодою. Але ми завжди можемо просто бути. Бути поруч. Розділяючи з ним цей момент його життя.
Ця зустріч тоді була цінна для нас обох. Він був не один. У своєму болі. І я була не одна. У своїй розгубленості. Ми були Разом.
Це так просто і так складно – просто Бути. Розгубленим, переляканим, слабким, сильним, радісним або сумним. Нічого не роблячи, нічого не змінюючи. Ні на чому не наполягаючи. Не пручаючись того, що є. Не пручаючись тому, хто ти, і як переживаєш це життя.
Але ти Є. І цього достатньо.
© Анна Левченко
