*
– А давай наввипередки до найближчої гірки? – запропонував він їй, передчуваючи легку перемогу.
– Нє-а, – відповіла вона, – вихователька заборонила бігати. Дістанеться нам.
– Боїшся? Здаєшся? – під’юджував він її і ображено засміявся.
– Подумаєш, – фуркнула вона і зірвалася з місця.
Потім вони разом стояли у кутку під наглядом няні, дивилися у вікно, де гуляли інші діти з їхньої групи, ображалися на виховательку та одне на одного.
– Казала ж тобі – дістанемо, – ображено буркотіла.
– Я б тебе все одно обігнав, – сапів він. – Ти нечесно побігла. Я не встиг приготуватися…
**
– А я швидше читаю, ніж ти. Перевіримо? – запропонував він їй.
– Хі-хі-хі, – запалилась вона. Ось буде вчителька перевіряти техніку читання – тоді й побачимо. Якщо я швидше – носитимеш мій портфель до школи і зі школи цілий тиждень.
– А якщо я – віддаватимеш мені всі яблука та цукерки упродовж тижня…Потім він волочив два ранці і буркотів:
-Ну і що! Зате ти не запам’ятовуєш того, що читаєш, і пишеш повільніше. Перевіримо?
***
– Давай пограємось, – запропонував він. – Я буду лицарем, а ти – дама мого серця.
– Дурень, – чомусь образилася вона.
– Слабо? – засміявся він. Слабо соромитися при зустрічі зі мною? І дурнем не обзиватися теж слабо?
– Нічого не слабо, – запалилась вона. – Тоді ось що: ти мене теж дурепою не обзивай і захищай.
– Ясне діло, – погодився він. – А ще ти мені задачі з алгебри розв’язуєш. Це не для лицарів заняття.
– А ти за мене твори пишеш, – посміхнулася вона. – Брехати і вигадувати – саме те для лицарів.
****
– Ти зможеш зіграти закоханого в мене хлопця? – запитала вона.
– Важко буде, – засміявся він. – Я тебе дуже добре знаю. А що трапилося?
– На вечірку запросили. А самій іти не хочеться. Будуть приставати усілякі…
– Навіть не знаю…
– Слабо?
– Нічого не слабо, – він пристав на пропозицію. З тебе шоколадка, до речі.
– За що? – не зрозуміла вона.
– Послуги тіло охоронця нині дорогі, – розвів руками.
А дорогою додому бурмотів: «Зіграй закоханого, зіграй закоханого… А сама по морді бац ні за що… Закохані, вони ж цілуються…».
*****
– Що це? – запитала вона.
– Каблучка. Хіба не видно? – зніяковів він.
– Нібелунгів? Влади? Ти розпочинаєш якусь нову гру?
– Умгу. Давай побавимося у чоловіка та дружину, – вичавив з себе.
– Тре подумати…
– Слабо?
– І нічого не слабо. А ми не заграємося часом?
– Тоді розлучимося, якщо щось. Знайшла проблеми…А потім виправдовувався:
– А звідки мені знати, як пропозиції роблять? Я ж уперше пропоную. Хочеш, ще раз спробую? Мені не слабо…
******
– Побавимося в батьків? – запропонувала вона.
– Давай. У моїх чи твоїх? – погодився він.
– Дурень. У справжніх батьків власної дитини. Слабо?- Ого, аж так, – задумався він.
– Не слабо, звісно, але важко, мабуть, буде.
– Здаєшся? – засмутилася вона.
– Ні, ні. Коли це я тобі здавався? Граємо, звісно…
*******
– Утруднюємо гру: ти тепер будеш бабусею.
– Справді? – не повірила вона.
– Три дев’ятсот, – кивнув він. – Пацан. Слабо тобі в бабусю погратися?
– А ти тоді ким будеш?
– Чоловіком бабусі, – засміявся він. – Повна дурня мені бабусею бути.
– А дідусем? Як би ти не молодився та лисину не причісував, – засміялася вона. – Чи слабо?
– Та куди мені діватися…
********
Вона сиділа біля лікарняного ліжка і плакала:
– Здаєшся? Ти здаєшся, чи як? Виходиш з гри? Слабо пограти ще трохи?
– Мабуть, що так, – відповів він. – Непогано пограли, правда?- Ти програв, якщо здаєшся. Зрозумів? Програв!!!
– Сумнівне твердження, – посміхнувся він і помер…
