“У мене справді немає часу”. Сильний текст, який змушує замислитися, на що ми витрачаємо наше життя

“У мене справді немає часу”. Сильний текст, який змушує замислитися, на що ми витрачаємо наше життя

Як одного разу влучно помітила Фаіна Раневська:

“Життя занадто коротке, щоб витрачати його на дієти, жадібних чоловіків і поганий настрій”.

Проте в цій цитаті висловлена лише частина правди. Насправді наше життя настільки крихітне, що навіть на речі, які ми любимо, катастрофічно бракує часу. Ця стаття зайвий раз нагадає про те, що не варто витрачати найцінніший ресурс на виконання чужих порад і мрій. А всіх, хто заперечує, давайте разом відправимо за небокрай. Згідні?

Ми просто не змогли пройти повз цей текст про час, який чіпляє за душу, написаний талановитим блогером Одонатою Вітер. Багата пожива для роздумів після прочитання вам гарантована.

“Була у мами, бачила телевізор.

У телевізорі яскраво нафарбована жінка повчала: “У справжньої жінки усе взуття має бути в першу чергу красивим. У другу – ефектним. Краще, щоб воно було дорогим. Якщо воно ще й зручне при цьому, ви виграли в лотерею”!

Я обожнюю ці моменти між депресією і неврозами, коли на якийсь час в голові все заспокоюється і навкруги повисає тепла затишна тиша. І всередині цієї тиші виразно лунає одна проста думка: “У мене справді немає часу”.

Немає ніяких хоч трохи виразних аргументів на користь того, що це життя у мене не єдине. Статистичні дані говорять про те, що мій максимум – 80 з лишком років. З них більше третини вже пролетіло. Якщо відняти всілякі варіації цеглини, що невдало летить на голову, то при кращому розкладі мені залишилося трохи більше півстоліття.

І ви хочете, щоб я витратила хоч скільки часу на незручне взуття? Ви ще скажіть, що я можу дозволити собі несмачну їжу і нудних співрозмовників!

У дитинстві я пережила 2 епізоди найсильнішої екзистенціальної кризи. Років в 6 я усвідомила, що усі смертні, і не могла заснути цілу ніч, придавлена цим величезним відкриттям. Я акуратно пару разів мацала бабусю, щоб перевірити, чи не померла вона, не чекаючи сніданку, але бабуся була цілком в силах пережити і ту страшну для мене ніч, і сніданок, і взагалі усі передшкільні канікули. Померла вона якраз через 10 років після цього літа.

Другий раз з безоднею я зіткнулася, здається в 12 років, складаючи списки літератури на найближчі пару місяців. Я знала, що один том “Мушкетерів” займає десь тиждень, в циклі їх 3 штуки, а у Дюма-батька всього біля 6 сотень творів. У мене були сумнівні уявлення про існування інших авторів і законів множення, і як я не прикидала, все одно виходило, що до старості (ну років до 30) ну ніяк не виходить прочитати усі книги, які мені подобаються.

Обидва рази я була настільки злякана, що вмить навчилася хитрувати і обманювати саму себе. “Ні, це усе якась нісенітниця. Так бути не може. Я що-небудь обов’язково придумаю”, – вирішила тоді я, і ця обіцянка дозволила мені нормально засинати ночами. Хоча в глибині душі я і розуміла, що це не так.

Вступ до інституту, знайомства з літературою античного світу, середньовічної Європи, постмодерністської Америки, а також похорони родичів і друзів з усією очевидністю доводили: смерть є, а часу на те, щоб хоч би доторкнутися до усього прекрасного, – ні.

Було б ще хоч якось терпимо, якби у світі були тільки книги. Але чим більше живеш, тим більше дізнаєшся, і раптом з’являються літні ночі, паркові доріжки, екзотичні фрукти, французькі комедії, шум прибою, пробіжки по весняному місту, обійми, музика, далекі міста, розмови до світанку, улюблена робота, м’яке морозиво, поцілунки, вечори біля каміна, велосипедна прогулянка, маленькі кав’ярні, в яких подають крихітні тістечка…

Усього цього так багато, що ні в яке життя цілком не поміщається. Навіть якщо вибрати щось одне, то все одно часу не вистачить, щоб відчути це в усій повноті. Ну, тобто якщо, припустимо, я вирішила, що найбільше на світі я люблю десерти, то мені й 10 життів не вистачить, щоб перепробувати їх усіх. Навіть якщо я озброюся непохитною волею і залізною дисципліною і пробуватиму, скажімо, по два десерти в день, то до 80 років мені навряд чи підкориться і половина того, що робить один Київ, в якому сотні, якщо не тисячі, кондитерських.

А якщо, припустимо, у мене, окрім смакових, є ще якісь рецептори? Якщо окрім тістечок мені подобаються ще, припустимо, квіти?

Ви уявляєте взагалі, скільки у ботаніці найменувань?

Я не уявляю, для мене це безодня, яка починає вдивлятися в тебе своїми тичинками, як тільки ти намагаєшся загуглити чергову назву, яку неможливо вимовити.

Я все це до чого.

Пам’ятаєте, була така байка про професора, який навіщось ходить на лекції з банкою, камінням і піском та демонструє людям, що прийшли здобувати вищу освіту, мистецтво баночного спейс-менеджменту?
Там ідея в тому, що ось це велике – найважливіше, його потрібно покласти у банку в першу чергу, а решта, пісок, вода і чортзна-що іще, – менш важливе, воно самостійно там розподілиться, банка буде повною і в ній все-все поміститься.

Моя ідея сьогодні: нічого в неї не поміститься, в якому порядку не засовуй. Все, що в твоїх силах, – припинити складати у неї непотріб.
Так, навіть якщо її просто поставити на стіл і забути, вона все одно наповниться – повітрям, світлом і пилом, тому що так влаштовано життя на тій кульці, яку ми називаємо своїм домом. Склянка не буває наполовину ні порожньою, ні повною, вона повна завжди в різних пропорціях водою і повітрям, рідиною і газом, ну або віскі та колою в моєму випадку.

Життя настільки переповнена штука, що одна маленька приватна людина просто тоне в усій великій кількості можливостей. І навіть якщо прискіпливо вибирати тільки хороше, то все одно тріснеш: усі цікаві книжки не прочитаєш, усіх красивих людей не перецілуєш, усі смачні штуки не з’їси.

Тут потрібний найсуворіший тайм-менеджмент, щоб встигнути якомога більше. В таких умовах жорстокої конкуренції усього прекрасного витрачати єдиний свій часовий ресурс, що вічно стоншується, на невідомо що – просто безвідповідально.
Які токсичні стосунки, нудні фільми, нецікаві проекти, незручні туфлі? Яка до біса броколі?

***

– Тобі б носити каблуки, дуже ефектно!
– Ні, дякую.
– Чому? (переходячи на тактовний шепіт) Це все через твою огрядність, так?
– Знаєш… Саме через неї. Саме через огрядність. Бережи її, Господи”.

Джерело