У селі всі заздрили одній старій. Вона не стара була, звичайно, якщо за нашими мірками судити. Але в селі все інакше. І звали її «стара Ігорівна». І дуже їй заздрили, прямо страшно.
Ця Ігорівна виростила одна двох дітей. Чоловік у неї потонув по п’янці ще в молодості. Дітей вона виростила і вивчила. Дівчинку і хлопчика. Спочатку в рідному селі вони в школу ходили, потім в райцентрі вчилися, закінчували школу. Потім мати зібрала їх в місто, спочатку дочку, потім і сина. І посилала гроші, продукти; вона працювала на фермі, а ще був сад і город. І корова своя.
Це все було важко дуже. Нікому допомогти; але Ігорівна впоралася. Діти залишилися в місті і створили свої сім’ї. Все у них складалося чудово.
Кожні вихідні Ігорівна їздила в місто на ринок, продавати сметану і овочі. І залишалася у дітей в гостях; то у сина, то у дочки. А вже вони не скупилися! Дарували і шалі красиві, і пальто навіть, і чоботи. Годували делікатесами. Купували квитки в театри і на концерти.
Так що щаслива Ігорівна отримувала сповна за свою любов і турботу, за все, що віддала дітям. І розповідала про свої поїздки важливо і радісно. Показувала подарунки…
Заздрили. Як не заздрити? Не у всіх такі чудові діти і прекрасні стосунки. А ось Ігорівні пощастило!
Такий щасливий стан справ тривав довго-довго.
Тільки в село діти не приїжджали – що тут робити? Бідність і бруд. Заразу можна підхопити. Онуки відпочивають на морі, за кордоном. Бабуся сама до них їздить, так же краще. І повертається з подарунками, усміхається. Аж заздрісно!
А потім заздрити перестали. Стара захворіла сильно. Корова стала мукати, сусіди прийшли. Дали корові пійло, а старій – таблетку від температури. Викликати лікаря спробували. І хотіли дітям зателефонувати негайно.
А Ігорівна не хотіла, щоб дітям дзвонили. Лежить і головою мотає; не телефонуйте! Не треба! Потім, коли вона знепритомніла, подзвонили все ж. І багато з’ясувалося. Сумного…
Діти мати давно не запрошували; ніколи було. То ремонти, то переїзди, маса клопоту. Свої діти уваги вимагають. Роботи багато. Мати дзвонила, але їй пояснювали, що поки немає часу. Потім! Ти, мамо, потім подзвони як-небудь. У нас ремонт зараз. Або у відпустку збираємося…
Але діти мати не кидали, звичайно. Вітали з Новим роком і з Великоднем. Картинки посилали красиві. Все нормально було, тільки бачилися рідко.
А подарунки – ось ці шалі і жакети, кільця і браслети, як у пісні, – це стара сама купувала. Така дурна дитяча брехня. Дитяча брехня – про своїх дітей… І навіщо вона обманювала – щоб дітей її вважали хорошими. Щоб не сміялися; мовляв, ти їм все віддала, а вони он як! Адже ось як буває щось…
І стара Ігорівна свого домоглася. Не сміялися.
Плакали багато, коли проводжали на затишний цвинтар під горою. І діти плакали. Приїхали все-таки. Дивились на «подарунки», які ніби як надарували матері, і плакали. Тільки вже нічого не поробиш…
