Він не зрадник, просто життя значно довше, ніж кохання. Це явище, з яким ми стикаємося досить часто. Настільки, що йому навіть дали визначення – серійна моногамія.
Міцні, але нетривалі
Тільки не лякайтеся слова “серійна”. Це не має нічого спільного із серійним убивцею, наприклад. Хоча колишні чи, як вони себе часто називають, покинуті дружини так не вважають.
Маю чимало клієнток, котрі десятиріччями не можуть пробачити своєму Миколі чи Роману, що залишили їх із дітьми і пішли до інших. Хоч начебто все було так добре. Вони навіть не сварилися ніколи.
Час пояснити, що таке серійна моногамія. І ким вважати тих, хто до неї схильний – мерзотниками чи занадто порядними, щоб все життя обманювати дружин.
Останнім часом такі міцні, але нетривалі шлюби трапляються дедалі частіше, особливо в розвинених країнах. Певно, як відповідь на різні свінгерські й інші полігамні практики, поширені у попередньому сторіччі.
Люди прагнуть серйозних стосунків з одним і тим самим партнером, одружуються, народжують дітей, не заводять коханців чи коханок. Начебто все ідеально.
Але через деякий час хтось із подружжя (а може й обидва) вирішує, що шлюб себе вичерпав.
Нецікаво, все вже сказали, пережили і відчули. Немає сексуального потягу. Принаймні такі причини я чула від клієнтів.
Тож люди чесно говорять про це і розлучаються. Потім одружуються (або не одружуються) знов. Створивши нову сім’ю, так само хочуть бути єдиними, і не шукають пригод на стороні.
У серійних шлюбах зазвичай продовжують підтримувати стосунки з попередніми партнерами.
Між собою спілкуються старі й нові дружини, діти від різних шлюбів, яких може бути кілька за життя.
Тих же, хто не хоче “дружити” чи принаймні нормально сприймати колишніх-майбутніх, вважають відсталими, культурно неосвіченими чи психічно неврівноваженими.
Ідилія від безвиході
Так було з багатьма й раніше. Але покинути родину (йшлося насамперед про чоловіка) вважалося неможливим.
Або через те, що вона б фізично не вижила без годувальника (у давніші часи).
Або через страх, що виженуть із партії за аморальну поведінку і кар’єра полетить до біса.
Когось “тримали стіни”, тобто просто фізично не було куди піти. Адже квартиру давали одну на все життя, й не на одне покоління.
Тож батько сімейства заводив собі коханок, і усі були задоволені.
Щоправда, траплялися казуси – коли дружина виводила непутящого гульвісу на чисту воду.
Але то було навіть весело: кипіли пристрасті, вимагалися зізнання, промовлялися слова каяття і запевнення – що більше ніколи. Зрештою, наставало бурхливе примирення.
Одна знайома розповідала, що її дідусь, голова колгоспу у радянські часи, любив вчащати до молодиць, яких по війні багато залишилося без чоловіків.
Він сам був поранений в ногу, тож ходив з ціпком, підбитим знизу спеціальним гвіздком – для міцності. А оскільки сільські дороги тоді здебільшого не були асфальтованими, його ковінька залишала на ґрунті характерні сліди.
І от одного не прекрасного для нього дня, коли дорога була вологою після дощу, її тоді ще досить молода бабуся з качалкою пішла по тих слідах і знайшла свого зрадливого чоловіка у якоїсь місцевої Солохи.
Звісно відбулася класична сцена навертання ласого до чужих жінок чоловіка на шлях сімейного життя. Але ніхто й не думав розходитися.
“Краще б він гуляв!”
“Хай би він собі гуляв потихеньку, – ледь стримує сльози 37-річна Марина, від якої рік тому пішов чоловік, але вона все ще не може дати собі з цим ради. – А він, бач, чесним виявився. Сказав, що зустрів іншу, а мене обманювати не хоче. Бо, мовляв, дуже поважає. Але не любить!”
Потім Марина ще довго згадує, як її колишній вмовляв її вийти за нього заміж, та й потім освідчувався в коханні, дарував квіти.. Але дедалі рідше.
Життя стало рутиною: робота, спільна вечеря, телевізор. Яскравими подіями за вісім спільних років було хіба що народження доньки і дві поїздки – до Туреччини і Єгипту.
Але жінка сприймала це нормально – усі так живуть.
Марина хотіла “нормальної”, як вона говорила, сім’ї – як у її батьків, дідуся з бабусею, які по шістдесят років жили – душа в душу.
Але у її Петра, бач, виявилися інші погляди на життя. За це вона вважала його зрадником, обурювалася, що так підло із нею вчинив, і забороняла бачитися із дитиною.
Щоправда, донька вже сама ходила до татуся в гості, спілкувалася із братом – сином татової нової дружини. Ця ідилія дуже злила Марину. Про те, що чоловік – не є власністю, а у кожної людини своє життя, жінка й слухати не хотіла.
“Чому я маю вести подвійне життя? – запитує Сергій, котрого, певно, можна вважати типовим прихильником серійної моногамії. – Так, я маю вже третю дружину. Бо стосунки із двома попередніми просто закінчилися. Хоча ми спілкуємося, дітей я забезпечую, дружинам залишив квартири. Не хочу я бігати від дружини до коханки. Це вульгарно і непорядно”.
Також чоловік додав, що цілком усвідомлює, що третя, значно молодша дружина може піти від нього сама, і що він врешті може залишитися один.
“Але я принаймні проживу життя чесно і з коханими, хоч і з різними”, – говорить він.
Звичка одружуватися: звідки вона?
Прихильників спринтерського кохання не треба плутати із патологічними любителями сходити наліво. Це дві різних життєвих філософії.
Любителі адюльтеру сприймають його як таку собі гру, тоді як перші – налаштовані серйозно. Просто їх вистачає не надовго.
Одна з причин – надто великі очікування від партнера. Коли відпала необхідність чоловікові приносити в дім мамонта, дрова чи воду, а дружині – прати, шити, та навіть вже й готувати, партнери почали очікувати один від одного якихось надзвичайних якостей.
Простіше кажучи, зрозумівши, що в побуті можуть спокійно обійтися самі, чоловіки й жінки стали більш вимогливими до стосунків.
Тим більше, що звідусіль ми тільки й чуємо, що відносини повинні розвиватися, особистість так само.
Тож дружина, якщо вона більше не обтяжена хатніми справами, має бути завжди гарною, привітною, багато читати, вчитися.
А чоловік весь час її кудись запрошувати, влаштовувати свята. І – ледь не забула – до того додається запальний секс.
Інакше спільне життя стає нецікавим, отже непотрібним.
Крім того, зараз всі обирають партнерів собі здебільшого самі, без участі родини, як це було раніше. Отже, почуваючи себе господарем власного, хоч і неправильного вибору, чоловік чи жінка одного дня вирішують його змінити.
Ще одна тенденція – переважання розумової сфери над емоційною і індивідуального життя над колективним.
Якщо раніше бралися до уваги такі “архаїзми” як “соромно”,” що люди скажуть”і “як в очі дивитися”, зараз ці аргументи мало кого хвилюють.
Головне – логічно все пояснити, вирішити фінансове і житлове питання. І щоб вистачило коштів забезпечити нову родину.
Це прояв загальної кризи шлюбу і свідчення того, що виросло внутрішньо вільне покоління, яке не розуміє, навіщо брехати чи обмежувати своє життя якимись умовностями.
