Навіщо нам освіченість, інтелект, широке коло інтересів, знання живопису, літератури, професійні успіхи наших батьків, якщо вони не були щасливі і не зуміли зробити щасливими своїх дітей, а то і відмовилися від них з формулюванням «я виховував тебе не для цього»?
Коли я заходжу до будинку з покупками, я одразу в передчутті шурхоту від обгорток, роздивляння і примірювання, Ася одразу вириває сумки у мене з рук, все звідти вивалює, починає їсти, якщо це їжа і міряти, якщо це якась новинка. Я не встигла зняти кросівок, а вона вже рве упаковки, жує і валяється на ліжку в нових джинсах. Може, навіть в моїх нових джинсах – миттєво освоює нові надходження, вводить їх в користування.
Я завжди думала, чому мене дратує така наполегливість?
Потім вирішила, що це привіт з радянського дитинства, коли нові речі в гардеробі дітей були рідкістю – як і гастрономічні витребеньки. І хотілося продовжити мить знайомства з ними, і розтягнути, і насолодитися радістю володіння.
Так, з новорічного мішечка з цукерками спочатку з’їдалися родзинки в цукрі, потім іриски, потім карамельки «Гусячі лапки», «Сніжок» і тільки потім – шоколадні «Білочка» та «Мишка». А хто пам’ятає, як мама зберігала в шафі коробку цукерок «до свята» або баночку майонезу з трохи поржавілою кришечкою – для олів’є на Новий рік?
Але всі ці по нинішньому часу снобські примхи – не найгірше, що нам залишилося відтоді. З СРСР.
Тато моєї шкільної подруги був хірургом, та ще й високим блакитнооким блондином з довгими «хірургічними» пальцями. Він читав багато книг («татів» кабінет – це де з чотирьох сторін до стелі полиці з книгами), іноді грав на гітарі, їздив по закордонах (тоді це було рідкістю), привозив доньці помаранчеві пенали й іноді забирав її зі школи на своїй класній машині «Жигулі». Більше ні за ким з нас тато не приїжджав.
Коли вона не здала першу сесію в медвиші з причин невдалого на той момент особистого життя, з’ясувань стосунків і всього, що з них випливає, тато-хірург перестав з нею розмовляти. Як з’ясовується зараз – коли нам вже за сорок – перестав назавжди. І відразу ж врізав замок до тих заповітних дверей в кабінет. Доньці більше не було проходу – ні в його кімнату, ні в його життя. Тому що він в неї вірив, а вона його зрадила.
Ще в одній родині тато донині вважається генієм – поет, художник, інтелектуал, блискуча освіта, феноменальна пам’ять. Плюс невпинний саморозвиток, особистісний ріст. Люди тягнуться до нього, з ним так цікаво! Провів вечір поруч з такою людиною – і немов випив з джерела знання, просвітився і прояснився… Коли геній дізнався, що його дочка вагітна і збирається заміж – сказав, як відрізав, що вона йому більше не дочка. Не схвалив вибору, та й сам факт вагітності завдав йому травму… Їхні стосунки на цьому закінчилися. Мати їй щось шле потай від чоловіка, якісь гроші, якісь звістки, але батька дівчинка втратила.
Інший батько і сам багата творча натура, і дочку виховував у тому ж дусі. Помітивши здібності до віршування, вимагав, щоб «ні дня без рядка» не минало, щоб вона щодня приносила йому на аналіз новий вірш. І вона приносила, намагалася, а ще вчилася, працювала, виходила заміж, народжувала дитину…
А в якийсь момент виявилося, що поезія – це, скажімо, ну не так актуально, що часу на вірші не залишається, треба вести господарство, а чоловік не з тих, хто скаже: сиди, дорога, пиши сонети, а я інше робитиму. І коли батько зрозумів, що з виданням віршованої збірки дочки йому доведеться почекати, він не розірвав стосунків з нею назовсім, ні, але при кожному зручному випадку натякає, який він розчарований, як вона марно поховала свій творчий хист, яка вона насправді лінива, бо не пише все нових творів…
Їй за квартиру треба гроші віддавати, з дитиною домашні завдання виконувати, обід на родину зварити, а тато їй: «Чому не пишеш? Все чекаєш натхнення? Якою ж нісенітницею ти вибрала займатися в житті…»
А ще недавно Андрій Лошак на Facebook написав: «У метро «Університет» підійшов дідок з паличкою, борідкою, в поношеній джинсовій куртці – класовий інстинкт відчув в його зовнішності щось рідне. Легко міг би бути татовим другом. Він невпевнено подивився на мене і запитав: «Вибачте, вас художні альбоми не цікавлять?» Все з тієї ж класової солідарності сказав, що так, цікавлять».
І у багатьох відгукнулося, мої ровесники згадали своїх батьків…
У нас теж вдома були альбоми з мистецтва, пластинки, поезія, проза – недопалки досі перед очима – буквально і в переносному сенсі. І мій тато теж з цього покоління шістдесятників, які народилися трохи до, під час або відразу після війни. Прагнули, читали, слухали радіо «Свобода», які мислили, сперечалися, носили штани-кльош, водолазки і сорочки з короткими рукавами з гострими комірами…
Вони так серйозно замислювалися над сенсом життя, вони так хотіли його знайти. І знаходили, втрачали, знову знаходили, сперечалися про поезію, були фізиками і ліриками одночасно, сварилися з друзями, якщо розходилися з ними у абстрактних, інтелектуальних запитаннях… Все це викликає повагу, захоплення, гордість за них. АЛЕ.
Все це не про щастя.
Ні, не про щастя.
Наші батьки не знали, що щасливим бути пристойно, добре взагалі і це і є бажана мета – твоє особисте щастя. І безумовну любов не дуже-то розуміли. Розуміли вимогливу – і були вимогливі та нещадні до себе і своїх дітей (і своїх дружин).
При всій своїй розкрученості вони жили в державі, де на повному серйозі вважалося, що суспільне вище особистого, а щастя взагалі полягає у праці й сенс життя треба міряти користю, яку ти приніс країні. А головне, твоє сьогоднішня життя не має ніякого значення – знай собі, нарощуй продуктивність праці і створюй світле майбутнє невідомо для кого. З деякими застереженнями, але наші батьки в це вірили… І ще вірили, що на їх долю випало багато свободи. Відлиги.
Але який сенс від їх освіченості, інтелекту, широких інтересів, знання живопису, літератури, професійних успіхів, якщо вони не були щасливими і не зуміли зробити щасливими своїх дітей, а то і відмовилися від них з формулюванням «я виховував тебе не для цього»?
А для чого?
Це лиш здається, що світ змінився, що з гаджетами життя стало зовсім інше, що особиста свобода і інтереси особистості тепер враховуються хоча б самою особистістю. Ні. Ми, як і наші батьки, «діти страшних років СРСР» носимо в собі страхи і комплекси. Я, зокрема точно.
Все це дуже недавно було – мій тато працював в газеті «Соціалістична індустрія», а мама – в райкомі партії. А в 6 класі вчителька з російської мови та літератури, старий комуніст Надія Михайлівна, помітивши мій манікюр (з прозорим лаком), сказала: «Я розповім в парторганізації, чим займаються діти працівників райкому – нігті фарбують». Я так злякалася, що зрізала весь лак лезом на уроці. Це був єдиний вихід, який тоді придумала.
Вона тут, зовсім поруч хронологічно і фізично, вся ця ідеологія ходіння строєм і в ногу, всі ці місцевкоми, парткоми, комсомольські організації, збори, де опрацьовували чоловіків, що залишають сім’ї, дівчаток, які «бігають на танцюльки» замість того, щоб стояти біля верстату, де засуджували за макіяж, довжину спідниці, роман з одруженим… Все це було справою громадськості, яка пильнує і приводом для осуду.
І родом звідти це вічне почуття провини за благополуччя, за «жити для себе» або навіть «годину для себе», за особисте щастя. Звідти страх, якщо сьогодні сміюся, то завтра буду плакати і думка: «Щось я довго лежу, треба підлоги помити, і в коридорі, і на сходовій клітці». І всі ці «перед людьми незручно», «що сусіди скажуть», «на чорний день», «а якщо завтра війна?». І картинка в паблік під назвою «Психологія на кожен день» з порадою: «Якщо щасливий – мовчи про це… » «совок», незнищенний «совок» в наших головах – тут як тут, разом з умовностями, несвободою, неповагою і нелюбов’ю до себе…
І коли психолог говорить: «Полюбіть себе, приймайте себе в будь-якому вигляді й стані – успіху чи провалу, в процесі наступу й відступу, в активності й бездіяльності» – я не розумію, як це зробити! Але ж прочитала батьківську бібліотеку, ходжу в музеї і театри, мені знайомі всі види емпатії і в цілому я – добра людина. Але щасливою бути не вмію. Не знаю, як це. Наука і мистецтво, література і живопис цьому не навчають. Як ж мені навчити цьому своїх дітей? Або пора самій у них вчитися?
Одного разу, коли молодість давно закінчилася, очманівши від неврозів і жалості до себе, я вирішила вчитися сама. Вирішила нічого не відкладати, не боятися, не економити. Відразу їсти шоколадні цукерки – геть карамельки!
А сенсу життя вирішила не шукати. Забити на високі цілі, відмовитися від амбіцій, які здоровими не бувають. Читати тільки для задоволення, для нього ж розглядати живопис і будинки хороших архітекторів. Любити дітей за першої можливості без умов. І не читати більше величезних статей і товстих книг з філософії та психології, а просто потроху допомагати собі бути щасливою. Для початку – дозволити це собі. А для самого початку – зрозуміти, якщо не зажити сьогодні-зараз, то майбутнє ніколи не настане. Воно весь час буде відступати і відступати, а я буду бігти за ним до самої смерті, як ослик за морквиною.
Мені здається чи так і є, що від амбіцій, інформації і почуття провини втомився весь світ? Що це тренд: люди шукають способів і приводів для радості. І щастя. Я збираюся ділитися своїми.
