Такі швидкоплинні роки, коли дитина потребує нас. Коли можна на ручки взяти, а потім – за ручку. А потім – за руку… І ось вона вже руку висмикує – вона велика! Або акуратно вивільняє – вона вже дуже велика, доросла. І вона іде своєю дорогою в свою долю, ця доросла колишня дитина.
Залишається розгубленість: як, уже? Як це вийшло? Де мій маленький хлопчик, маленька дівчинка, які так хотіли на ручки, боялися засинати, якщо мене немає поруч, звали постійно: мама! Тепер не кличуть; прекрасно обходяться без нас. І засинають з кимось іншим, з іншою колишньою дитиною…
Діти ніколи не залишаються дітьми. І ось це коротке дитинство зайнято вихованням, навчанням, чим завгодно, тільки не обіймами і поцілунками. Не спільними іграми – коли грати? Уроки не зроблені або саморобка для садка, нема коли, я страшно втомилася, вранці на роботу… І треба привчити до самостійності. Всі тільки про це і говорять! Це – найважливіше, щоб була самостійною! Швидше б виросла! А потім раз! – і перед вами доросла людина. Просто молодша за вас. А дитини немає більше – дитинство дуже коротке. І як ви будете шкодувати про кожні пропущені обійми, про кожен окрик і зауваження, про кожну відмову пограти, бо ніколи, якось потім. А потім вже не треба. Дитини немає – є дорослий.
А деякі діти не встигають стати дорослими – так теж буває. І найбільше шкодують не про те, що мало вивчили англійських дієслів, формул, мало занять в секції провели, мало привчали до самостійності, мало на екскурсії відправляли з класом – найбільше шкодують про те, що мало були разом. Мало разом лежали на дивані, обійнявшись. Гуляли на ручках. Або за руку йшли – і вже немає руки в нашій руці.
Це так швидко проходить… цей час, поки ми так потрібні дітям.
Дитинство дуже коротке.
І життя теж.
Анна Кір’янова
