Ви поклялися собі і всім на світі, що ніколи не будете більше ні писати, ні дзвонити, ні коментувати пости в соціальних мережах свого колишнього або колишньої. А про те, щоб зайти як би між іншим «в гості» на роботу або додому, – навіть мови бути не може. Та здалося воно вам! Гори все синім полум’ям!
Але… Але, якби знали ті, з ким довелося розлучитися, як вам зараз… Скільки разів ви брали в руки телефон, набирали заповітний номер і відразу ж збивали дзвінок. Скільки листів і повідомлень написали, які так і не відправили. Або все ж відправили? Або все-таки не збили дзвінок і додзвонилися?
Якби колишні знали, як ви починаєте ранок з перегляду їх профілю в соцмережах, як читаєте коментарі, переглядаєте, хто лайкнув їх нове фото… О, це нестерпно важко – стриматися і не подзвонити, стриматися – і не написати. Виходить – не завжди і не у всіх …
Ви не одні: вас підтримують друзі і близькі. Вони забирають телефон, коли ви знову з тугою переглядаєте спільні фото з колишніми. Вони кличуть вас прогулятися, щоб ви не пили вино вдома на самоті, розмазуючи сльози по щоках. Вони переводять розмову на іншу тему, як тільки ви починаєте з ностальгією згадувати щасливі моменти любові, яку втратили.
Але щось всередині сильніше вас. Сильніше логіки і здорового глузду. Тому що ви все одно із завидною завзятістю продовжуєте писати своїм колишнім. І це траплялося не раз і не два, а 20-80. Так було відразу після розриву, так було вчора, і так триває досі.
Ви лаєте себе, вам соромно і прикро, але продовжуєте дивитися на телефон. Набирати повідомлення, які так хочеться відправити. Прокручувати в голові монологи, що і як сказали б своїм колишнім. Так, ніби це щось змінить. Так, ніби вас хтось почує або зрозуміє.
Це неймовірно, але ви не можете зупинитися. Це лякає і бентежить. Часом навіть здається, що зійшли з розуму, повністю втратили контроль над собою.
На щастя, є хороші новини: ви не зійшли з розуму. І те, що відбувається з вами не є чимось унікальним. Справа в тому, що так реагують на розставання дуже багато: одержимо пишуть своїм колишнім і ніяк не можуть викинути з голови і серця тих, кому більше не потрібні.
Ми так чинимо не просто так. На те існує психологічна причина – шаблон поведінкової реакції під назвою «вибух перед зникненням».
Цей спалах і бурю емоцій (у кожного, до речі, вона відбувається зі своїми варіаціями – в залежності від індивідуальних особливостей) вчені описують як «феномен підвищеного прояву закріпленої раніше поведінки» (наприклад, відправлення текстових повідомлень коханій людині, телефонні дзвінки і т.д. ), коли підкріплення до такої поведінки – видаляється або зникає. Тобто мова про те, що людина, яку любите, ігнорує ваші повідомлення, тому що ви розлучилися. Ви також знаєте це, але зупинитися – ніяк не можете.
Вивчення цього явища показало, що особистість (тобто ви) збільшує частоту поведінкових реакцій певного типу (наприклад, одержимо відправляє текстові повідомлення і т.д.), підсвідомо намагаючись відновити вихідне підкріплення такої поведінки (в надії, що колишні дадуть вам відповідь і все буде , як раніше).
Що буде далі? Ви не отримаєте додаткового підкріплення (тобто вас будуть продовжувати ігнорувати, а, можливо, навіть заблокують), і прояви цієї поведінки стануть слабшими, і в кінцевому підсумку – зовсім зникнуть. Іншими словами, ви нарешті приймете те, що відбувається і будете рухатися далі.
Який механізм прояву психологічного феномена «вибух перед зникненням»?
Припустимо, ви працюєте в багатоповерховому офісному центрі і кожен день користуєтеся ліфтом для персоналу. Ви заходите в ліфт, натискаєте цифру «12» (там – ваш робочий кабінет) і очікуєте, що сценарій буде розвиватися за знайомим шаблоном: двері ліфта закриються, і він підніме вас на потрібний поверх. Але ось одного разу ви заходите, натискаєте на кнопку, двері зачиняються, але нічого не відбувається.
Яка ваша реакція? Виходите з ліфта і спокійно констатуєте: «О, все нормально – цей ліфт більше не повинен працювати. Зараз я спокійно піднімуся пішки на 12 поверх – нічого особливого не відбувається?» Навряд чи. Більш ніж впевнені, що ви будете з досадою натискати на кнопки знову і знову, нервувати, переживати і чекати, що диво – ось-ось станеться: ліфт запрацює.
Така природа людини: він буде натискати на кнопки ліфта знову і знову. Навіть, коли почне здогадуватися, що це заняття – позбавлене сенсу. А раптом?..
Ви почнете експериментувати: натискати на кнопки сильніше, натискати на кнопки інших поверхів, натискати на всі кнопки одночасно… Ви будете з надією вслухатися в звуки, які видає ліфт, радіти, коли якась кнопка випадково засвітиться і тут же погасне… Тобто – робити все можливе, сподіваючись, що щось викличе реакцію, до якої звикли за час користування ліфтом.
Так що ж робити, як пережити цей вибух емоцій перед тим, як людина остаточно зникне з вашого життя? Як перестати нав’язливо дзвонити і писати тому, кому ви не потрібні тому, хто ігнорує, а то і зовсім забув?
Гарна новина полягає в тому, що коли ви продовжуєте дзвонити і писати своєму колишньому або колишньої, прекрасно розуміючи, що ось цього якраз і не слід робити, то вже зцілюєтесь. Справа в тому, що таким чином ви робите перший крок, щоб звести нанівець, а незабаром – і зовсім припинити так реагувати на те, що відбувається.
Якщо колишні так і не дадуть відповіді, ніяк не відреагують (навіть негативно), то в кінцевому підсумку ви перестанете намагатися з ними зв’язатися.
Цей «вибух перед зникненням» просто треба пережити. І тут помічника два: час і відсутність будь-якої реакції з боку тих, з ким розлучилися. Як тільки ці дві складових спрацюють – ви звільнитеся від вантажу переживань і смутку.
Тепер, коли розумієте, чому нас так вперто тягне до людей, яким вже не потрібні, чому так одержимо пишемо і дзвонимо своїм колишнім, що ігнорують, має стати набагато легше на душі. Ви – абсолютно нормальні. Просто така природа людини, і з цим неможливо не рахуватися.
До речі, необов’язково чекати, поки все «саме розсмокчеться». Почніть допомагати собі вже з сьогоднішнього дня. Наприклад, видаліть контакти своїх колишніх з телефонного списку контактів. Заблокуйте в Facebook, Instagram і інших соціальних мережах. Це набагато раціональніше, ніж дзвонити і писати, хоч і в цьому немає нічого кримінального.
Але навіщо мучитися? Любіть себе – ви у себе одні!
