Одного разу, по вузькій звивистій стежці йшов старий ребе. Йшов він не поспішаючи, спираючись на тростину і радіючи кожній миті життя. Тут назустріч йому попався втомлений подорожній, який ніс важкий мішок, вже ледве пересуваючи ноги. Очі бідолахи були нещасні.
– Навіщо ти вибрав собі шлях тяжкої праці і нескінченних страждань? – запитав зустрічного ребе.
– Я страждаю не просто так! Я терплю випробування для того, щоб моїм дітям і онукам довелося жити в благополуччі і щастя, – відповів подорожній.
– Твій батько і дід теж працювали важко?
– Всі мої предки сотні років працювали: прадід прирікав себе на непосильну працю заради діда, дід гарував заради батька, батько носив мішки заради мене, а я буду терпіти страждання заради блага моїх дітей.
– Скажи, а хтось із членів вашої родини був колись щасливим? – поставив запитання рабин.
– Поки що ні, але мої діти або онуки вже точно стануть щасливими! – впевнено сказав подорожній.
– Запам’ятай, є така приказка: неграмотний нікого не може навчити читати, а заєць ніколи не виховає сокола, – сказав старий ребе.
Подорожній скинув мішок, а ребе продовжив:
– Спочатку потрібно спробувати самому бути щасливим, і тільки потім ти зможеш навчити своїх дітей цьому мистецтву. Це і буде найцінніше, що ти можеш їм залишити після себе! Запам’ятай, діти щасливі у щасливих батьків.
