Відповідь на бессметне питання, чи є межа досконалості …
Ідеальних людей не буває.
Щоб стати розумним «не по роках», потрібно позбутися свого дитинства. Ти не навчишся говорити про любов раніше, ніж втратиш її.
Тобі в голову не прийде красива картинка, поки ти не опинишся зануреним в безпросвітну потворність.
Ти не уявиш найсолодший аромат, якщо не порівняєш з смердючим огидним запахом.
У твоїй уяві не народиться хвилююча душу мелодія, поки по твоєму слуху не проїде каток несмаку.
Ти не виймеш зі своєї свідомості стиль і креатив, якщо не відчуєш, що розчиняєшся в цих сірих, однакових людях.
Ти не зможеш навіть мріяти, коли у тебе буде все, що ти захочеш. Закономірність очевидна. Її часто говорять нам близькі люди, коли втішають: «Будь-яка втрата або труднощі робить тебе сильнішим, це досвід, який загартовує твій дух».
І все б добре, адже за власним бажанням або проти нього, ми весь час щось втрачаємо, а значить, стаємо кращими, вчимося.
Але чи є межа цієї досконалості?
Раз втрати роблять нас краще, то, до тих пір, поки нам є, що втрачати – ми не бездоганні? Це пояснює, чому ніхто не бачив ідеальних людей …
Ідеальні тільки ті, яких уже немає з нами …
