Це дуже важливо – вміти говорити «люблю» – без слів…

Це дуже важливо – вміти говорити «люблю» – без слів…

«Я так люблю тебе, мам» – говорила я за сніданком, коли мені було років 14. «Так? – усміхалася мені у відповідь мама, – тоді наступного разу до мого приходу з роботи просто начисть картоплі, і я це відчую без всяких слів».

«Я обожнюю свого кота!» – терлася я щокою об теплу, пухнасту шерсть. «Тоді, може, зміниш йому пісок? – питав батько. – Він мучиться, не бажаючи сідати в мокрий»…

Я слухала своїх батьків, і дивувалася: я ж кажу про любов!!! При чому тут якийсь котячий пісок і горезвісна картопля?

Пам’ятаю, я була ще зовсім маленькою дівчинкою, років близько семи, і на кілька тижнів потрапила в лікарню. Лікарня була за містом, порядки в ті часи – дуже строгі. Батьки могли приносити передачі виключно в відведений час, а на дітей своїх дивитися тільки з лікарняного парку, коли ті підходили до відкритих вікон – благо, що на вулиці стояв вересень. І ось мама приїжджала до мене двічі в день. Вранці і ввечері нянька ставила на мою тумбочку кульок, де був тільки що зроблений нею сир, ще теплий компот, гречана каша, парова котлета. Всього по чуть-чуть, рівно стільки, щоб я могла з’їсти за один раз, тому що через пару годин вона принесе свіже.

А під стінкою кулька, в газеті – щоб не пом’ялися – 3-4 альбомних листка, на яких намальований одяг для паперової ляльки (пам’ятаєте, з такими білими смужками на рукавах і плечах, щоб загинати). Я обожнювала розфарбовувати і вирізати такий одяг, і мама (коли вона це встигала робити?!) малювала мені ці нескінченні платтячка і спіднички, шубки і курточки, кофтини і піжамки. А які фасони придумувала – щоразу різні: і бантики, і бумбони і горошки… Я жодного разу не просила її про це. Це не були ліки, мінеральна вода або свіжий бульйон. Вона просто знала, що це заняття мені дуже подобається. І в той момент це був її спосіб сказати: «Я тебе люблю»… Я змогла зрозуміти і в повній мірі оцінити це лише через десятиліття, але зате запам’ятала на все життя.

Ми дуже часто недооцінюємо дрібниць… Так, красиві слова, визнання, вірші – дуже важливі. Ми, жінки, любимо вухами, і тому дуже потребуємо цього постійного «люблю». Але якщо на ділі ми не бачимо відображення цих слів – вони стають лише порожнім звуком. Так, можна сказати «Я люблю тебе» діамантовим колечком або платиновими запонками, величезним букетом або польотом на повітряній кулі – і це теж чудово (чого вже там)… Але можна висловити свою любов набагато простіше, і кожен день дає нам шанс зробити це – головне тільки любити.

У наших друзів паралізувало собаку. Така симпатична, добра такса, а задні лапи знерухомлені назавжди. Але ось уже три роки собака живе в такому стані, а господар особисто зробив для неї ходунки на колесах – тільки для того, щоб улюблений домочадець кожен день гуляв на свіжому повітрі. Собаку можна було виносити на руках, або викочувати в дитячій колясці Але песик дуже хоче ходити – ходити сам, і тому господарі дали йому такий шанс, адже вони його дуже люблять.

Коли нами керує справжня любов, можливості висловити її знаходяться на кожному кроці, і ми робимо це, абсолютно щиро, ні на секунду не замислюючись. Заходячи в кімнату до сплячого, безшумно крадькома навшпиньки, щоб не потривожити сон, виправляємо подушку, щоб не затекла спина, розправляємо ковдру, щоб не замерзли маленькі ніжки, або, хитаючи головою, обережно виймаємо з ослаблих рук телефон, щоб вечірню дрімоту не зруйнував чийсь дзвінок. Ми стаємо майстерними кухарями, коли варимо найкращу в світі ранкову каву і викладаємо на дитячій тарілці паровозик з сиру, який з усіх парів поспішає до яскравої квітки з помідорним і яєчними пелюстками. Ми годинами вислуховуємо одкровення друзів, коли їм потрібно наша увага, ми придумуємо подарунки, вигадуємо сюрпризи, створюємо настрій. І не роздумуючи, віддаємо останні гроші на ліки… І легко розпорювали улюблені намиста, щоб обшити ними платятчко для маленької «сніжинки».

А життя, воно дуже довге і, разом з тим, таке коротке… І дрібниці пам’ятаються, ох як довго. Просто любляче серце дає нам відчути ту мить, коли наше «люблю» особливо важливе.

Скільки себе пам’ятаю, і мама і бабуся, завжди виходили в коридор, коли тато чи дідусь поверталися з роботи – адже чоловік повинен відчувати, що його в цьому будинку чекають. Я намагаюся вести себе так само. Сиджу перед монітором, і, натискаючи на кнопки, намагаюсяі з заплутаних ниток-думок зв’язати якийсь виразний візерунок. Чую, як ключ повертається в замку, і думаю, що ось зараз я встану – ось прямо-прямо зараз, тільки «дов’яжу» до кінця ряду, щоб петлі не спустилися. Дивлюся через плече у відкриті в кімнату двері, усміхаюся зі словами: «Я ще пару хвилин, і будемо вечеряти». І відлітаю в своє рукоділля зі слів і розділових знаків. І раптом, зовсім беззвучно (щоб не заплутати вже приготовані для спиць фрази) на столі з’являється чашка з міцним чаєм і тарілка, на якій два бутерброда і дві цукерки, розгорнуті з фантиків. Я дивлюся на ці бутерброди, де на шматочках хліба все – буженина, ковбаса, сир, помідори, маслини – все, що знайшлося в холодильнику, дивлюся на розгорнуті цукерки (щоб я не відволікалася, навіть на таку дрібницю) і чую в повному мовчанні своєї квартири дуже багато важливих для мене слів. І розумію, що в дану мить життя немає більш ємного способу, щоб сказати: «Я тебе люблю».

Це дуже важливо – вміти говорити «люблю» – без слів. Поїздкою в подорож і звареною картоплею, вигладженою сорочкою і повітряними кульками, довгоочікуваною лялькою і своєчасно наповненою котячою мискою, пристрасним поцілунком і дбайливо накинутим пледом, розкритою парасолькою і оладкпми із заячими вушками, лайками і сердечками, посмішками і поглядами. Не важливо, чи слухаєте ви про проблеми перебудови суспільства або про пропущений гол в останньому матчі – головне – як ви це слухаєте.

Не важливо, коли ви п’єте «Вдову Кліко» з тонкого келиха або осінню каву з картонного стаканчика – головне – з яким настроєм ви це п’єте. Не важливо – гуляєте ви по нічному Парижу або по полю з соняшниками – головне – хто поруч з вами. Нам просто треба навчитися пам’ятати, що нескінченно яскраві, зворушливі і такі бажані слова: «Я тебе люблю», не маючи відображення в справах і вчинках, надто швидко тьмяніють і знецінюються. І допускати цього ніяк не можна. Любов не вимірюється одними лише словами…

Автор: Тетяна Лонська

Джерело