Дивне збочення наших жінок, або як ми займаємося побутовим мазохізмом

Дивне збочення наших жінок, або як ми займаємося побутовим мазохізмом

Часто помічаю за знайомими жінками дивне збочення – побутовий мазохізм. Дивне прагнення добровільно довести себе до страшенної втоми, а потім гордо демонструвати її довколишнім, як знамено.

Зіна Андріївна, наприклад, завжди миє підлогу в дивній, неприродній з точки зору анатомії позі, сідницями догори, без швабри, попри хворі суглоби. Запитаєш: навіщо??? Відповість: шваброю миють лише ледачі. А вона не така. Вона – потерпить. При цих словах на обличчі жінки промениться гордість: мовляв, оцініть мій подвиг, мою жертовність.

Світлана Василівна займає гарну посаду, й сміливо могла б собі дозволити відпочинок у будь-якій точці планети. Однак, після роботи за звичкою направляється з чоловіком полоти грядки. Там вони щороку вирощують картоплю, огірки, помідори й радикуліт. Для чого їм цей мізерний урожай вкупі з зірваною спиною? Ніхто не знає, і раціонально пояснити не може, проте в глибині душі Світлана Василівна вважає людей, які відмовилися від подібних дачних «радощів», пропащими ледарями-дармоїдами, а себе – працьовитою бджілкою.

Діловод Фаїна Петрівна вже більш як 30 років тягне на собі чоловіка-алкоголіка. Ні, звісно, алкоголіком він став не одразу. Спочатку був веселим любителем випити, потім – невдахою бізнесменом, який знімав стрес та випивав через втому, й лише останніми роками переродився в класичного алкаша, що створює дружині борги й прикрашає її тіло синцями. Але Фаїна мужньо терпить, розповідаючи всім, хто хоче слухати, про свої подвиги. Ореол мучениці видається їй поважним, романтичним й навіть вигідно виділяє з натовпу інших жінок.

Я навела лише декілька прикладів, хоча таких жінок – легіон. Страждає рачки Зінаїда Андріївна, стогне на дачі Світлана Василівна, волочить на собі пивного алкоголіка Фаїна Петрівна, забороняє користуватися памперсами, забезпечуючи молодятам безсонні ночі, свекруха Олена Сергіївна. Терпить нецікаву роботу з маленькою зарплатою фахівець Юля, тягне на собі сумки в тюрму до коханого, який написав їй за оголошенням в інтернеті продавчиня Марина.

Повітря довкола ніби просякнуте дурною, безглуздою жертовністю, мазохізмом та звичкою терпіти, які буквально вбивали в голову цілим поколінням жінок. Нескінченні казки про те, що терпіння – чеснота, страждання – обов’язкова й почесна частина життя справжньої жінки, і «не задовбался – не мати» – це дуже суттєва частина нашої культури, від якої нікуди не дітися.

Кому потрібні ці надривні, втомлені потуги, ці концентровані страждання й самокатування? Чоловікам? Дітям? Колегам? Та більшості з них буде тільки легше, якщо у мами з руки перестане рости ганчірка для підлоги, губка чи садові ножиці.

Скільки корисного могли б зробити такі побутові мазохісти, які підсвідомо, роками тримають себе в чорному тілі та не приходять до тями від втоми, які не бажають відпочивати чи відвідувати лікарів…

Їхню би енергію – та в мирне річище… Але ні. Ходять з прирослою до рук ганчіркою чи губкою, борються з пилом, нервують через плями на комоді… А життя, між тим, протікає крізь їхні скорчені втомою пальці, і тече воно, на жаль, лише в одному напрямку. Сподіваюся, що ця дурна й нікому не потрібна культура жіночого страждання скоро зникне назавжди…

Авторка: Морена Морана

Джерело