Лежиш, малий, на санчатах. Весь закутаний-замотаний. І дивишся на чорне небо з зірками. Думаєш: «Напевно, скоро Новий рік».
У Діда Мороза попросив гру «За кермом». Якщо подарує – мені до кінця життя більше нічого не треба буде. Я вже назавжди буду щасливий. Більше і бажати нема чого. Ну, крім зимового салату, звичайно, і шоколадки з ведмедиком.
І ось вдома суєта: батьки ставлять ялинку, мама порається біля печі (жили тоді в квартирі на трьох господарів з пічним опаленням). У гірлянді перегоріла лампочка. Батько дає мені квадратну батарейку і подає лампочки одну за одною. Я їх прикладаю до батарейки – вони спалахують різними кольорами. Одна не зайнялася. Ось це вона і є. У відро для сміття її. Хлопцям в садку після свят можна буде розповісти, що сам полагодив гірлянду.
«Ялинко, світи!» Роблю вигляд, що не бачу, як тато ховає за спиною подовжувач.
Мама їздила в сусіднє військове містечко у відрядження і «дістала» там мандаринів. Я тоді думав, що «діставати» – це в прямому сенсі вона кудись лізла і якось діставала звідкись ці мандарини.
Раптом батько, дивлячись у вікно, каже: «Ніби Дід Мороз під’їжджає? Ану подивися». Дивлюся в чорне вікно, подвійні рами, між якими прокладена сіль, щоб незапотівали. За вікном темрява, але, звичайно, я бачу сани і коней. Як тут не побачити, коли тато їх бачить!
Виходимо в загальний коридор. Папа забув відкрити кватирку для Діда Мороза. Повернувся один в кімнату, ми з мамою його чекаємо. Я думаю: «Добре, що згадав, а то як би Дід Мороз потрапив в кімнату? Аж уявити страшно». Відкрив, все добре.
Чекаємо приходу Чарівника. Через пару хвилин терпіння скінчилося, і я заглядаю в замкову щілину. Дивно, світло в кімнаті було включено, а тепер темрява. І в цій напівтемряві я бачу шматочок ялинки з миготливими гірляндами, ватяний сніг на гілках, іграшки, частину столу та на столі … кут якоїсь великої коробки і напис на ній «За ке…»!
Серце зараз вистрибне. Тремтиш від страху, хвилювання і якогось почуття, яке можна назвати саме «новорічне диво». Ніч, коли можливо все.
Минуло 25 років, і вже я став «забувати» закривати кватирку. І це відчуття новорічного дива повернулося до мене через мого сина. Я фізично відчував те, що він відчував, – цей ураган дитячих переживань.
Минуло майже 50 років, і тепер я зі сміхом розповідаю дорослому сину про те, як відкривав кватирки і гарячково витягав з балкона під ялинку подарунки, забувши там цікавого кота, який так і зустрів на морозі Новий рік.
Про те, як тренувався за одну хвилину збирати залізницю навколо ялинки, як встромив в трубу паровоза бенгальський вогонь та пластмасова труба загорілася. З неї повалив жахливий чорний дим, закоптив всю кімнату разом зі святковим столом диким запахом паленого пластику.
Тепер буде черга сина «забувати» відкривати кватирку. А я, як наркоман, буду стояти позаду і чекати, коли від онуків підуть ці іскристі хвилі новорічного дива.
І я зможу знову опинитися в дитинстві.
