“Коли чоловік не дзвонить, для розумної та сильної дівчини – це кінець стосунків, а для дурної та слабкої – початок кохання.”
(Михайло Лабковський)
Був у мене випадок. Після розлучення минув рік, протягом якого я старанно зализувала рани. Бігала на шейпінг, плавала по-собачому в хлорному басейні, що фонить, моталася на ринок «7-й кілометр», щоб прикупити собі нового барахла, переглянула весь репертуар у театрі Франка, а ночами аналізувала.
Так, не потрібно було наполягати на «Дяді Вані» і годувати котлетами на пару. Бігти попереду паровоза і вкручувати лампочки, ремонтувати зливний бачок і купувати квитки в Бердянськ. Запрягатися у три роботи та відпускати на щоденний корпоратив. Виходила всюди винною і замість того, щоб махнути на минуле рукою, зміцніти і підбадьоритися – обростала почуттям провини, як товстою шерстю мериноса.
Рівно рік я не спілкувалася з чоловіками, не ходила на побачення, не пила кави з фісташковим морозивом, не маялася в кіно, спостерігаючи пияцтво Бріджіт Джонс, не тріскала в пабі чіпси, вболіваючи за його улюблений «Реал Мадрид» і не отримувала у подарунок ведмедика Тедді.
А потім з’явився якийсь хлопець, і все в ньому одразу не сподобалося: ніс сплюснутий, очі крихітні, наче прорізані лезом, рука квадратна гаряча і щоразу, коли він намагався взяти мою долоню, відчувала дотик жирної свинини.
Хлопець почав до мене залицятися, а я й не чинила опір. Адже на безриб’ї і риба – рак. Напував вином, від якого фарбувався язик і зуби, катав на машині в районі Караваєвих дач, дарував карамельки і возив на дачу полоти полуницю.
А потім зненацька зник. Взагалі. Я зателефонувала сама. Він не відповів. Я набрала ще раз. Апарат абонента знаходився на іншій галактиці. І раптом стали милі вузькі очі, що нічого не виражали, безформний, двічі зламаний ніс і руки, що нагадують грати для барбекю.
Цілий тиждень я не знаходила собі місця: зробила перестановку в квартирі, розібрала балкон, вимила карниз та радіатори, відсунула холодильник і відполірувала підлогу під ним. Обридалася, збігала до психолога, в солярій та на МРТ. Дзвонила йому з інших номерів і складала жалісливі смс. Схудла, подурнішала, знову поринула у фрейдівський аналіз і виявила мільйон своїх недоліків. А коли за три тижні «наречений» з’явився – я вже була слухняним дріжджовим тістом, з якого можна було ліпити хоч лебедя, хоч дурні чайні трояндочки, хоч виноградну лозу.
В результаті в нас нічого не вийшло, хоч і промайнули кілька років. Тепер, як бонус, у кожному моєму романі присутній цей цікавий «примірник», хвацько змінюючи імена, адреси та паролі і завдяки якому дійшла єдиного висновку: якщо чоловік не дзвонить – він або не закоханий, або маніпулятор, або дивак. І вигадувати смертельну хворобу, аварію та землетрус – собі дорожче. Він не застряг на тиждень у ліфті, не провалився у каналізаційний люк, не вмирає від бубонної чуми та не підхопив амнезію. Він просто нас не хоче й крапка.
Тільки чому ми, красуні та розумниці, періодично такого виродка хочемо?
Автор: Ірина Говоруха
