“Щаслива, – думала власниця мережі модних кав’ярень, розглядаючи присілу за столик відому актрису.
– Красуня, виглядає на мільйон. Тільки й турбот-що встигнути за новою колекцією прикрас, вибрати – на якому курорті відпочивати, відбитися від натовпу багатих шанувальників, та встигнути сховатися від папараці за високим парканом шикарного особняка. А тут… голова обертом йде від цих поставок, податків, конкурентів, кредитів за квартиру і нову машину. Дитина з нянею росте, у чоловіка своє життя. І на Мальдівах починається високий сезон”…
“Щаслива, – думала її сусідка по дому, прямуючи в перукарню, і випадково зустрівши «кавову бізнес-леді». – Живе поверхом вище у величезній квартирі, машини міняє, як рукавички. А тут… пишеш ці програми, як проклята, пишеш. Ледь-ледь вдалося накопичити на однушку. Працюєш з ранку до ночі, сидиш одна вдома, як самітниця. Ні сім’ї, ні друга. Ні розваг, ні відпустки. Тільки й читаєш у соцмережах: що краще – Ібіца чи Тенеріфе. А життя повз проходить»…
“Щаслива, – думала про неї перукарка, спритно підстригаючи вологі пасма. – Сама собі пані. Працює прямо у власному домі, попиваючи каву. Потикала в кнопки на ноут-дзинь-гроші на карту капнули, причому, пристойні. Хочеш в Єгипет, хочеш в Туреччину. А тут… скільки голів потрібно перестригти, тонну волосся з підлоги вимести, щоб хоч якусь копійку заробити. І кожній ще догоди, кожна норовить нерви помотати. До вечора ноги не тримають, а вдома свекруха зуби точить, щоб з порога впитися в саму душу»…
“Щаслива”, – думала про перукарню продавщиця, що продає рибу на вуличному лотку, пританцьовуючи від листопадового холоду і дуючи на розпухлі від мерзлої води руки. – Стоїть собі в теплі, в шльопанцях і халатику, красу дівчатам наводить,- “чайові” в кишеньку збирає. А тут… щоденне “море” в тазу… і в дощ, і в сніг, і в мороз… Ноги закоченіли, пальці на руках не гнуться. Єдиний заробіток, якщо якась “бариня” не захоче в лусці ручки білі марати, і скаже рибку їй почистити. До вечора доплетешься до зйомної квартири, грюкнеш горілки зі співмешканцем, тільки тоді і зігрієшся»…
“Щаслива”, – думала про неї тоненька худенька натурниця, заворожено стежачи, як продавщиця з апетитом наминає корзинку з білковим кремом, яку їй приніс у блістері вантажник з ринку. – Завжди сита, лопає солодощі в задоволення, кожен норовить її люблячи вщипнути. А тут… вічно голодна для стрункості, перебиваєшся випадковими заробітками, ніколи не знаєш – коли наступного разу співаєш, де і з ким переночуєш. Роздягаєшся перед тим, хто заплатить, і звикаєш бути неживою річчю»…
“Щаслива”, – думала про натурницю, що позує з букетом листя молодому фотографу, елегантно одягнена дама бальзаківського віку. – Молоденька, з точеною фігуркою, з загадковим поглядом. Все життя у неї попереду. І не знає вона, як це-коли в’яне Краса. Як це-коли помирають рідні. Як це-коли з чоловіком не склалося, а у дорослих дітей своє життя. Не знає гіркуватий смак вечорів в обнімку з самотністю»…
“Щаслива”, – думала про елегантну жінку, гортаючи на лавочці рекламний буклет, старенька,яка котила по доріжці скверу інвалідний візок, в якій напівдрімав дідусь. – Ще така молода і красива. Ще здорова і повна сил. Ще може собі дозволити витрачати гроші на гарний одяг, смачну їжу і приємні речі. Ще не знає – як це-коли всі жалюгідні крихти пенсії дочиста йдуть на ліки. Ще не знає, як це-прислухатися ночами до затихаючого дихання, і відчувати, що кінець близький»…
“Щаслива, – думала про тупцюючу за коляскою бабусю самотня старенька, перекладаючи з каструльки з відбитою емаллю кашу в кілька котячих мисок під кущем. – Скільки їх бачу-завжди удвох. Вона йому ковдру на ногах поправляє, він для неї норовить відламати гілочку горобини. Є, про кого піклуватися, є, кому пожаліти. А тут… помреш, і не спохватиться ніхто. І не знає вона, як це-варити собі кашу на воді, замість молока, щоб погодувати їх-бездомних і голодних. Аби хоч комусь бути потрібною»…
“Щаслива, – думала про стареньку, до якої з усіх ніг мчали з десяток котів, молода бродяжка, яка намагалася заспокоїти розплакану дворічну дочку. – Може заради розваги котів годувати, а мені дитину не завжди є чим нагодувати. Десь живе вона, десь ночує, кашу он варить. І не знає, як це-не мати нічого свого, просити милостиню, тікати від поліцейських або п’яних насильників. Може, давно б вже з моста вниз головою, та тільки дітьом по руках і ногах пов’язана»…
Вона розгорнула пом’ятий пакет, відламала шматок булки, яку сьогодні їй простягнула жаліслива тітонька, коли вони просили милостині на сходинках переходу, і сунула в руки голодній дівчинці. Вона не бачила, що за ними спостерігає ….актриса, яка допила свою каву і сіла за кермо шикарного авто. Сидить мовчки, не повертаючи ключ запалювання, і, не блимаючи, дивиться на дівчинку,яка старанно жує солодкий хліб. І у неї перед очима за мить-все її життя: красива казка, упереміш з цинізмом, зрадою, порожніми обіцянками і раннім абортом. Фальшиві ролі, дорогі подарунки, від яких на серці лід, прекрасний будинок… порожній і тихий ночами. Вона зустрілася з малятком очима, і від наївного дитячого погляду перехопило дух. Стежачи, як дівчинка обвиває ручками мамину шию, вона мимоволі доторкнулася до своєї, представляючи бажане дитяче тепло і безумовну любов, яку юна мама, здавалося, зовсім не помічає. А в голові крутилася тільки одна думка:
“Щаслива … Господи, яка ж щаслива»…
Автор Тетяна Лонська.
