«Все, що мене не вбиває, робить мене сильнішим!», – так Ніцше сказав, потім збожеволів, а потім помер.
Тому що це красиві слова, але це неправда. Все, що нас не вбиває одразу, вбиває потроху, непомітно. Вбиває нашу доброту та довірливість. Ніжність та щирість. Відкритість, щедрість, ясний погляд та м’яке серце.
Обман, зрада, підлість, невдячність, жорстокість, несправедливість можуть не відразу вбити. А по краплі, по краплі… Стерпимо, витримаємо, рана загоїться. Шрам залишиться – груба шкіра. І так поступово цією шкірою і обростеш, сам не помітивши – як це вийшло? І можна себе втішати – я став сильнішим!
Так. Але в душі ще одна струна порвалася, ще один кришталевий дзвіночок затих. Щось чи хтось там помер, у душі – добра фея чи маленький ангел. Які були нашою частиною. І вже достеменно знаєш, як треба відповісти на удар. Як – на жорстоке слово.
Як дати здачу, якщо потрібно. І точно знаєш, що можуть вдарити – просто так, нізащо. Або замість подяки. І нітрохи цьому не дивуєшся. Звик. І навчився терпіти чи захищатися. Але щось безповоротно втрачаєш із кожним ударом, зрадою, розчаруванням. Назавжди це йде і вмирає. І стаєш сильнішим, так. Але за рахунок інших важливих якостей.
Все, що мене не вбиває, просто вбиває не одразу. Але робить сильнішим чи безчутливішим? – хто знає. Треба менше того, що вбиває. І тих, хто вбиває, також менше. Тому що вони все одно – вбивці. Вбивці чужих ніжних душ і добрих поривів…
А.В.Кір’янова
