Хлопчик із Харкова.
Мама каже, що я маленький, але я вже все-все розумію, адже мені вже п’ять років.
Я навіть сам зрозумів, що це ніякий не салют, а мама так сказала, щоб мене просто заспокоїти. Вона швидко мене одягла, тато схопив мене з рюкзаком в оберемок, і ми побігли сходами, а я хотів на ліфті, адже я так люблю натискати кнопки.
Надворі пахло горілим.
Я зовсім не злякався цього гуркоту, але потім, коли тато нас проводжав на вокзалі, я все зрозумів, по маминих очах. Я ще ніколи не бачив таких її очей. І татових теж.
Незвичайно було йти через кордон пішки. Дуже багато людей, ніхто не сміявся і навіть не посміхався, а одна тітка сильно плакала після того, як кричала в телефон:
-Повністю?! Весь будинок?
Я дуже замерз, була зима на вулиці і коли в мене вже почали боліти ноги, а пальці зовсім задубніли, ми вийшли туди, де яскраві лампочки та багато людей біля дороги. Якийсь дядько підхопив мене на руки, а я стежив за мамою, щоб вона не відставала. Мама навчила мене новому слову, а дядько засміявся, коли я сказав “дзенкуе”.
У наметі мене загорнули в ковдру і посадили на стілець, це так круто, як у справжньому поході, а коли я попив гарячого чаю з печивом, то одразу захотілося спати.
Прокинувся я вранці, автобусом, виявляється, ми їхали всю ніч. Мама посміхалася і цілувала мене в щоку, а коли я запитав, чому ми не присіли на доріжку, очі у неї стали дуже сумні і вона відвернулася.
Коли ми приїхали, виявилось, що нас так багато, ціла черга. На столі щось записували, а потім провели нас на розкладачки у величезному спортзалі, дали піцу в одноразових тарілках та яблучний сік із трубочкою, як я люблю.
Це ціла пригода, ще ніколи ми так не подорожували, адже раніше ми їздили тільки машиною, а жили у звичайному готелі.
А тут дуже багато дітей і одна тітка нам роздала фломастери з листочками. Кучерява дівчинка поряд зі мною намалювала літак. Такий страшний, як акула, яка розкидає вогонь на будинки. Ця дівчинка молодша за мене, але чомусь не з мамою, а зі старшою сестрою. Увечері вона почала плакати, а тітка з фломастерами взяла її на руки і тихенько співала гарну пісню незрозумілою мовою, поки мала не заснула.
Тут я вивчив нове слово “данке шон”.
Потім нас з мамою перевезли в новий будиночок і хоч у ньому три поверхи, але він такий маленький, мабуть, менше, ніж наша квартира, а господарі тут бабуся з дідусем. Тут вікна без фіранок і пахне квітами, а клумба гарно викладена різнокольоровими камінчиками.
Вони віддали нам одну кімнату, нагодували бутербродами з салямі та сиром, а потім погладили мене по голові.
Мама каже, що вони зовсім не їдять супи і треба зварити їм наш фірмовий борщ.
Тут я запам’ятав нове слово: “данк’є вел”.
Виявляється, що в наметі, у спортзалі і тут, у цьому будинку, всі говорять різними мовами, але всі розуміють наше слово “мама”. А коли чують слово “Україна”, то обіймають чи беруть за руку.
Коли ми пожили в гостях тиждень і трохи звикли, я вийшов на майданчик, де діти гралися з м’ячем, а мама дивилася на мене з відчиненого вікна.
Мені дуже хотілося з ними пограти, і я почав бігати з ними, а вони хотіли мені пояснити правила гри. Хлопці злилися, що я їх не розумію, розмахували руками, і від цього мені було дуже не по собі, наче я якийсь неправильний.
У такі моменти я дуже хочу додому. У свою кімнату, до своїх машинок та до тата.
Я так сильно за ним сумую. Нам так весело було з ним, коли він вигадував ігри. Ми з ним навіть зірвали фіранку, коли кидалися подушками, а мама бурчала на нього, що він такий самий дитина, як і я, тільки “тридцять років”.
Мама каже, що тато зараз у безпеці, але коли я грав у її телефоні, то побачив, що він у плямистій формі, з жовтою стрічкою на рукаві. Тепер, щоночі, перед тим, як заснути, я прошу Боженьку, щоб він зберіг мого тата.
Вчора ми ходили на площу, там було багато наших прапорів, і всі просили “закрити небо”. Це так смішно, як можна закрити небо? На ключ, чи що? Такий великий, довгий, як від нашого гаражу?
Тут часто йде дощ, але немає калюж і потопів. Коли я запитав у мами, чому їх немає, вона відповіла:
Бо не вкрали податки!
Напевно, податки – це такі насоси.
А діти, виявляється, тут не чекають першого вересня, а йдуть до школи відразу, як виповниться чотири, і вони організували для нас, приїжджих, купівлю шкільного приладдя. Для цього вони витрусили свої скарбнички, а ще влаштували ярмарок малюнків та виробів.
Мені пощастило, у моєму класі тепер ще один хлопчик з України і коли на перерві всі бігали у дворі, то раптом пролетів вертоліт.
Ми з Богданом злякалися і сховалися під лаву, а решта дітей не сховалась. Вони перестали грати і дивилися на нас дивно.
Мама каже, що вона виходить на роботу і ми залишимося тут, доки “це все не закінчиться”.
А я так чекаю, коли прийде “це все скінчилося”.
Ми повернемося додому, тато нас зустріне, обійме своїми сильними руками і знову кільне щокою. Від нього пахне, як і раніше, трохи “дикалоном” та цигарками. Ми знову житимемо у нашій світлій та затишній квартирі, а у дворі, на майданчику, знову збиратимуться мої улюблені “друзяки”.
Я розповім їм про дядька, який ніс мене від кордону, і про тітку у спортзалі, і про бабусю з дідусем, які зустріли нас, як рідних, та про дітей, які поділилися своїми монетками.
Я навчу їх своїм новим словам, а друзяки навчать мене говорити “дякую” тими мовами, які їх прихистили.
Мама каже, що я маленький, але я вже все-все розумію, адже мені вже п’ять років…