В саду, на лавці вдвох сиділи
Дорослий син (журнал читав),
І старий батько посивілий,
Аж, раптом, сина він спитав:
— А що то є? — вказав на пташку,
— То горобець, — промямлив син.
( Склероз старого мучив важко,
Напружив борозни морщин.)
— А що то є? — знов запитався,
— То горобець! Я вже ж казав,—
Синок поволі дратувався,
А батько знову запитав:
— Що то за пташка? Сірі крильця,
Такий вже гарний різновид?!
Тут син, зненацька, розсердився:
— Та скільки ж можна?! Остогид!
Аж зле зробилося старому…
Побрів до хати мовчазний,
Дістав там зошит із альбому,
Затертий і непоказний.
Приніс його. Сів коло сина.
Щось став в щоденнику шукать.
І голова поникла сива,
Коли почав його читать:
“Сьогодні ми в паркУ гуляли,
Андрійку нині — рівно два,
А там горобчики стрибали,
І панувала скрізь весна.
— А сьо цє, тату? — син питає,
— Моє ж ти сонце!.. Горобець!
— А сьо цє знову там літає? —
— Моя ж ти радість!.. Горобець!
— А сьо цє сіло? — син лепече,
— Коханий хлопчик!.. Горобець!
— А сьо цє клильцями тліпоцє? —
— Який смішний ти!.. Горобець!..
Разів зо двадцять запитався,
І я щораз відповідав,
При цьому — радо посміхався,
І гордо сина поважав…”
… Старий підвівсь, забравши зошит.
Почовгав в хату… Ну а син,
Закляк, неначе відбув допит,
Бо сором очі застелив…
… Дитині варто цінувати,
Любов, яку дають батьки,
Про це доскону пам’ятати,
Чинити зАвжди по-людськи…
03.03.2020
Алла Кірик
