Ніколи не соромтесь своїх батьків. Вони заради вас все віддадуть

Ніколи не соромтесь своїх батьків. Вони заради вас все віддадуть

Одна дівчинка ненавиділа свого батька…

Спочатку любила, поки була маленька. Він няньчився з нею, годував, бавився, сидів цілими ночами поруч з її ліжком, коли вона хворіла, співав пісні та розповідав казки. Засинав, плутався в словах, вона питала: а далі що? І тато розповідав далі, поки вона не засне…

А вранці йшов на роботу. Він був просто тесля. Потім дівчинка зрозуміла, що «тесля» – це щось на кшталт «лайно воза», вибачте за грубість. Грубість – це доля робітничого класу. Так говорила бабуся, мамина мама.

І мама підтакувала. Вони обидві журилися, що освічена мама зробила помилку і вийшла за цього дурника. За простака. За хама. Хоча тато ніколи нікому не хамив. Але усміхався занадто часто; чисто дурник. І одягався погано; в лахміття. Він весь час працював: копав город, баню будував, город садив. Головне, весь час комусь допомагав і теж копав, садив, стругав. Простак в лахмітті. Дівчинка стала соромитися тата.

А потім взагалі зненавиділа. За те, що він невдаха. Він не може гідно утримувати маму. І дочку теж. Тому у дівчинки немає красивих речей, так бабуся пояснила. І всі над татом сміються і пальцем показують. Один раз тато зайшов за дівчинкою на танці; він хвилювався. Їй років п’ятнадцять було. І в будинку культури під музику теж станцював, усміхаючись добродушно. Стрибав під музику, простіше кажучи. Дівчинці здалося, що подруги дивляться з презирством на її батька. Їй було соромно за його безглуздий танець…

Потім вона поїхала в місто і вступила до інституту. Тато посилав їй гроші; він на другу роботу влаштувався, сторожем. У селищі важко знайти роботу. Ось мама і не працювала, вона ж архітектором була. Освічена і вихована.

Дівчинка познайомилася з хлопцем і зібралася заміж. А тато помер – серце не витримало. Це був страшний удар, але в глибині душі дівчинка думала; а як би вона познайомила теслю-тата з батьками чоловіка? Вони ж освічені люди! Може, доля так розпорядилася?…

…Тільки через багато років і пройшовши багато поневірянь, сива дівчинка раптом заридала так страшно. Одинокого вечора в порожній квартирі. Вона раптом зрозуміла, що за все життя її любив тільки тато. Безглуздий, з широкою беззахисною усмішкою, з кучерявим волоссям і круглими хлопчачими очима, абсолютно дитячими. У «треніках» і в кедах на босу ногу, з натрудженими покаліченими руками, схожими на клешні.

Жебрак халамидник, тесля, який її любив понад усе на світі. І все для неї робив. І розгублено кліпав очима, коли вона злилася і говорила йому жорстокі слова. Як дурник.

А більше ніхто її так не любив. Так склалося життя. Все пройшло, і не залишилося навіть яскравих спогадів. Тільки про татка. Якого вона любила; потім – соромилася, а потім – ненавиділа, як буває ненавидять підлітки…

Можливо, ті, кого ми соромимося або соромилися, – вони й любили. Ось ці простаки, невдахи, нездари, дурники, яких соромно “добрим” людям показати?

Тільки “добрі” люди – не такі вже й добрі. А того, хто був добрим до нас, іноді вже немає…

Анна Кір’янова

Джерело