“Дорогі діти,
Іноді я прокидаюсь вранці і бачу, що ви виросли за ніч. Ваші риси обличчя стали чіткішими, очі дивляться дорослішим поглядом. Якась частина мене радіє і піднесенно тремтить: я знаю, що у вас попереду багато цікавого. Інша частина боїться, бо час мчить, і я не можу його сповільнити.
Я боюся, що не завжди була пробуджена і уважна і якимось чином проспала чари вашого зростання. Я думаю, чи достатньо я насолоджувалася вами? Чи давала я вам те, що вам було потрібно? Ваше серце все ще ціле? Ваш дух не зламаний?
Я не завжди успішна в цьому. Я не завжди така мати, якою мені хотілося б бути. Я хочу бути доброю, чудовою, чуйною, і іноді мені це вдається, а іноді ні.
Іноді я розумію, як це, а інколи – ні.
Іноді я роблю все правильно, інколи ж зовсім невдало.
Щодня я роблю помилки.
Іноді я зриваюся, коли маю бути чуйною. Іноді я читаю нотації та даю доручення, коли потрібно просто вас обійняти. Іноді я зовсім не розумію вас та суті моменту.
Я знаю, що це так. Я приймаю ваш біль за скиглення, ваше розбите серце за неповагу. Я бачу, як я гублю це розуміння, а потім журюся, що не відреагувала по-іншому.
Я упускаю цю суть, коли втомлююся, і ви отримуєте мої озлоблені рештки наприкінці довгого дня. Я хотіла б, аби так не було, але іноді так трапляється.
Я упускаю цю суть, коли мені страшно. Я боюся великих та маленьких бід. Я раніше думала, що дорослі все знають, але тепер я одна з них і виявилося, що це не так. Іноді страх захоплює моє серце, і я не можу думати ні про що інше. Я забуваю розслабитися і насолоджуватися разом з вами та вами. Я забуваю посміхатися та сміятися. Я працюю над цим.
Я упускаю цю суть, коли я гублюся. Я борюся зі своїми власними демонами, і це не стосується вас. Іноді це тривога чи депресія, але це ніколи, ніколи не ваша вина. Я продовжую прагнути до цілісності, щоб, коли ви доростете до цих перешкод, я могла б допомогти вам зробити те саме.
Я знаю, що легко триматися за негатив і забути про все позитивне, але я хочу внести ясність. Коли я дивлюся на вас, я так пишаюсь! Коли дивлюся на вас, я бачу добро. Я бачу силу та міць. Я дивуюсь, як мені довірили такий скарб. Ваше серце чисте та м’яке. Ви ніжні і добрі, живі і запеклі.
Я назавжди залишаюся вашою найбільшою вболівальницею і вашою найбільшою шанувальницею.
Будь-ласка, продовжуйте допомагати мені бачити вас і пізнавати вас. Продовжуйте говорити мені, коли я раню ваші почуття. Продовжуйте ділитися зі мною своїми страхами та невпевненістю, і ми розберемося у всьому разом.
Я змиряюся з тим, що роблю помилки, але я ніколи не погоджуся втратити ваше серце. Ваше серце – ось що важливе для мене.
Я сподіваюся, що моя слабкість навчить вас чогось. Я сподіваюся, що коли ви зіткнетеся зі своєю вразливістю, втомою, страхом і сум’яттям, ви змиритеся з ними. Я молюся, щоб ваші недосконалості не лякали вас так, як мене лякали мої. Я молюся, щоб ви не втікали від них, а впоралися з ними і продовжували виправлятися, просити вибачення та пробувати знову.
У нас не завжди все виходить і це нормально.
Ми всі професійно робимо помилки, і ви теж будете оступатися багато разів. Ви зробите незліченну кількість помилок, як і я, але жодна з них не зможе затьмарити світло, яке я бачу, дивлячись на вас. Ви – мій скарб, це все заради вас.
Так, життя проноситься повз, але іноді ми маємо мить. Іноді ми можемо простягнути руку, схопити час та утримати його. Світ зупиняється, все затихає, і ми справді бачимо одне одного. У цей момент, коли я бачу, яка людина кожен з Вас і ким ви стаєте, все, що я можу думати, це…Вау!!!
Того ранку, коли здається, що ви виросли за одну ніч, я хочу сказати вам, що ви чудові. Ви вражаєте мене щодня – і коли я спостерігаю за вами, ви надихаєте мене. Ви надихаєте мене на те, щоб відкрити ту велич, яка є в мені. У цій сім’ї ми будемо робити помилки, але ми будемо продовжувати робити це разом і міцно обіймати один одного.
Виявляється, я ніколи ніколи не буду ідеальною, але я завжди і назавжди ваша, і я завжди і назавжди у вашій команді. Це я можу вам обіцяти.
Я люблю вас.
Люблю, мама».
Автор: Джесс Джонстон
