Серце блудниці – повчальна розповідь про любов, що змінює все

Серце блудниці – повчальна розповідь про любов, що змінює все

Серце блудниці. Розповідь заснована на реальних подіях.

Отець Євген не був святим. Він був простою людиною. І, як і всі люди, він робив помилки і вчинки, за які йому було соромно. Але він намагався, дуже намагався бути хорошим священиком. І, повірте, у нього це виходило. Вже я-то знаю.

– Але, знаєш, добре, що є пам’ять, – говорив він. – Ти вже визнав, покаявся, встав, обтрусився, а все одно перед очима встають картинки з минулого. Де ти був неправий, злякався, змалодушив, повз горя чужого пройшов. Та що там-свинею був. Це потрібно, це корисно згадувати. Щоб знову совість кольнула і ніколи вже не повторювати… Вєрку не забуду ніколи… Молодий я тоді був, дурний….

… Давно це було. В тому маленькому містечку багато її називали Вєрка-хвойда. Батька у неї не було, мати-п’яниця раз у раз змінювала таких же п’яних кавалерів. У підсумку хтось із них вдарив її пляшкою по голові. І померла Анджела-так звали матір.

Вєрка залишилася з бабусею. Ще зі школи пішла вона по кривій доріжці. Спочатку спала з якимись хтивими сальними мужиками за вечерю в дешевому кафе, потім – за шмотки. Іноді і грошенят могли їй підкинути. Ні, була у неї і нормальна робота – на ринку торгувала м’ясом. Але всі знали, що й інше продати вона може.

Коли Вєрці було вісімнадцять, померла бабуся. Не витримало серце, зболіле спочатку за дочку, потім за внучку. І залишилася вона одна.

***

А потім завагітніла.

Від кого – сама сказати не могла. – Розповідала мені Вєрка, що тоді ця звістка про вагітність як блискавкою її вдарила, – згадував отець Євген. – Адже спала вона з усіма підряд не від життя хорошого. Що мати її робила, то і вона. Від осинки не народяться апельсинки. Тільки не пила, на відміну від матері. До нудоти надивилася на пиятики. А ще хотіла від самотності втекти. Тільки не знала, як. Не навчили її. Ні про який аборт навіть не думала. Хоча лікарі відразу сказали: «Тобі-то навіщо?» І займатися Вєркою особливо не хотіли, гребували. Але все одно їй було, що вони там говорять. На обстеження не ходила. Думала про те, що нарешті закінчиться її самотність, буде любити цю дитинку, і вона її буде любити. І стане тепер у неї в житті все по-іншому. Не як у них з матір’ю. Дивно, так? Але ж навіть “потаскухам” потрібна любов. Блудницям останнім. Вона всім потрібна. І адже, Лєн, подумай, щось всередині у неї було чисте, справжнє, раз малюка залишила. Ми, люди, адже оболонку тільки бачимо… А серце бачить Господь.

… Але тоді, на початку історії, цього ніхто не знав. І в один із днів завалилася до них в храм п’яна в драбадан Вєрка. Вона то ридала, розмазуючи по опухлому обличчю дешеву туш, то заходилася якимось зловісним божевільним реготом. І штовхала перед собою коляску, в якій лежав її, напевно, вже тримісячний малюк.

“Вєрка-потаскуха”, – прошелестів по храму переляканий старушечий шепіт. Хтось побіг за сторожем – вивести дівку швидше. Сором-то який. Блудниця безсоромна в домі Божому. Хтось спробував відтіснити її до виходу. Там і натрапив на них отець Євген.

Молодий священик був не в дусі. Вдома хворіла дочка, нервувала матінка, вони сильно посварилися. А тут ще хрестини, і він спізнюється. І Вєрку-патаскуху ще нелегка принесла. Так, він знав, хто це.

Навіщо Віра тоді прийшла вперше в храм, вона і сама не розуміла. Напевно, тому що не було куди йти. Вона майже нічого не говорила і все так же то сміялася, то плакала. І заглядала отцеві Євгену в очі, як ніби чекала чогось, що хоч трохи полегшить її нестерпний біль. а боліти було чому.

– Я дивився тоді на її дитину, – згадував священик, – і відчував, що у мене волосся стає дибки. Це був справжній виродок. Якась безформна голова, все ніби не на своїх місцях. Віра сказала, що він ще й сліпий. “Чому? – питала вона мене і запліталася. І перегаром від неї разило гидко так. – Робити-то що?»

Отець Євген замовк і кілька разів витер долонею обличчя. Неначе хотів змити нав’язливий спогад. Але воно не йшло.

– А я… – знову заговорив він і схопився за голову. – Знаєш, що зробив тоді я? Я ж знав про її пригоди, містечко-то маленьке. Я сказав: «А що ти хотіла? Все життя грішила, тепер все життя терпи!!!! Піди проспись спочатку, потім поговоримо». І пішов по своїх справах. Розумієш, Лєна?! По своїх справах пішов! Повз пройшов…

– А хіба не так? Хіба не за гріх? – запитала я.

– Так чи не так, знає тільки Господь!

… Віра тоді мовчки повернулась і, хитаючись, пішла геть зі своєю коляскою. Важко, повільно, як ніби придавлена бетонною плитою. Це була якась чорна безвихідь. Вона йшла в порожнечу. А ззаду шипіла якась бабуся: “Бач, удумала! П’яна приперлась. І регоче ще…» Сторож Степан йшов за Віркою по п’ятах. Неначе боявся, що вона повернеться. І гнала, гнала її якась хвиля геть від храму. Та що там від храму – з життя. Немає їй місця в житті цьому. Нема!

Отець Євген обернувся і подивився їй у слід. Начебто все правильно сказав, але палило все всередині. “Не повернеться адже, – шепотіло серце. – Ну, значить, не потрібен їй Бог. Гаразд, пора хрестити».

– Я ні бабусі тієї шиплячої нічого тоді не сказав, ні Степану, Лєн, – майже простогнав отець Євген. – Чому? Та не до того мені було. Чиновник великий сина хрестив. Спонсор. Спізнюватися не можна.

***

Вночі отцеві Євгену не спалося. Він перевертався в ліжку, вставав, йшов на кухню, повертався…

– Ти чого не спиш-то? – сонно пробурмотіла матінка його Ірина.

Він розповів. Вона помовчала, встала, закип’ятила чайник і довго вони сиділи тоді на кухні.

Згадували, як «залетіла» без чоловіка двоюрідна сестра матінки. І як не вмовляли вони її, зробила аборт. А адже і гроші були, і робота. Як кинула в пологовому будинку дочку з гідроцефалією їх знайома. «Я не буду матір’ю інвалідки!» – сказала вона тоді. І чоловік хороший, і будинок повна чаша, і все одно.

– А дівчинка ця, блудниця, на саме дно опустилася, і народила, і не кинула. Не виправдовую її, але подивися – серце-то любляче, чисте. Ти ж кажеш, хвора дуже дитинка. Зрозуміло, що боляче їй, страшно. Ось і п’є. А ти їй про гріх і розплату. Про “проспись ” … зігріти її треба було спочатку, обійняти, пошкодувати, поплакати разом з нею. Вона ж за цим прийшла. За соломинку хапалася. А там, дивись… Ех, батьку… Гаразд, йдемо спати, тобі рано служити…

***

Вранці отець Євген прийшов до храму задовго до служби. Там вже була Лідія Іванівна – одна з найстаріших парафіянок.

Вона майже завжди була в храмі. Йшла пізніше всіх, приходила раніше. А іноді і ночувати залишалася-в будівельному вагончику. Нічого їй було вдома робити, після того як втратила одного за одним сина і чоловіка. І сама ледве вижила. Врятував її тоді отець Євген. Але це вже інша історія.

– Лідія Іванівна, здрастуйте! Ви Вірку знаєте? Ну цю…

– Благословіть, отче. Та хто ж її не знає!

– А де вона живе, знаєте?

– Де живе, не знаю, але зараз спить вона у мене вдома з Мишуткою своїм-бідолажкою. Я і харчування йому купила.

– Як це?..

Вчора, вслід Вєрки, що йшла, дивився, замислившись, не тільки отець Євген. Дивилася і Лідія Іванівна. Почула вона випадково їх розмову і пішла слідом за нею, що ледве волочила ноги з своєю коляскою.

– Віра, Віра, постій!

Вєрка зупинилася і зло подивилася на неї каламутними очима.

– Що, теж про гріхи? Сама знаю…

Лідія Іванівна помовчала, а потім обняла цю пахнучу горілкою молоду жінку і почала гладити по голові. Як колись свого сина.

Вєрка спочатку намагалася вирватися, а потім обм’якла і притиснулася до Лідії Іванівни. Як мріяла завжди притиснутися до матері, але не обіймала та її. І розридалася. І ридала, ридала. Як дитина.

– Він, він-то за що страждає? Це через мене, так? З-за мене? Я ж хотіла все по-іншому. Життя змінити хотіла, щасливим його зробити. Любити. А він он який, Мишко мій. Лікарі кажуть, довго не протягне. Їсть зі шприца. Не бачить. Лице геть, як через м’ясорубку…

– Ти вже змінила життя, дівчинка, – прошепотіла Лідія Іванівна. – Ти просто сама ще не розумієш. І люби його, люби. Йому це потрібно. І тобі теж.

«Дівчинка»… Так Вєрку не називала навіть мати. А потім всі тільки і звали шльондрістю. Вона плакала і плакала… і як ніби легше їй ставало.

Лідія Іванівна покликала Віру до себе. «Чайку поп’ємо, відпочинеш, помиєшся». Відчувала стара жінка, сама пережила нелюдське горе, що, відпусти вона її зараз, вона не тільки не повернеться в храм, але станеться щось страшне.

***

… Лідія Іванівна тихенько закрила за собою двері. Отець Євген сів поруч з Вєркою на ліжко.

– Прости мене, Віра, – не то я вчора сказав, не про те, – долетіли до неї тихі слова священика.

Віра розповідала йому, як народила, почула тихий писк і ніби сонце для неї зійшло. “Все, все буде тепер добре!» – думала вона.

А потім були слова лікарів про те, що урод, що смертник, хтось навіть про «невідоме звірятко» сказав. І навіть показувати їй сина не хотіли. Нікому і в голову не могло прийти, що “шльондра” такої дитини-виродка не кине.

Розповідала, як в реанімацію до нього рвалася, а її не пускали: «Йди вже додому. Народила нам тут…». Як нічого не говорили – чому такий. «Шлятися треба було менше», – і все.

– Мені страшно на нього було дивитися боляче. Незрозуміло, як жити. Але кинути-то як?! Живе ж… Вже який є. Сама винна.

З пологового будинку лікарі проводжали її мовчанням.

– Треба ж… Хто б міг подумати, – сказала раптом старенька акушерка. – Тут здорових кидають. А ця…

Розповідала Віра, як вдома пила з горя. Вперше в житті. До себе приходила, тільки коли Мишко від голоду кричав. Молоко у неї пропало, і вона давала йому дешеву суміш. Сил смоктати у нього не було, і вона годувала його зі шприца, як навчили в пологовому будинку. Він зригував, а вона знову годувала. І так годинами. Як гуляти з ним не виходила, людей боялася. Як з вікна з сином мало не викинулася. Жити-то як і на що? Але щось зупинило її.

***

А Я, Лєн, сидів, слухав все це, і мені здавалося, що я доторкнувся до дива, – говорив отець Євген. – Ось Грішниця переді мною, яка бачила види, пропалена, всіма зневажена. Нами – такими чистими, порядними. Але ж лушпиння все це, випадкове, наносне. Під цим брудом – серце, світле, добре. Сміливе серце. Яке не побоялося ношу таку на себе звалити. Ні на секунду адже не задумалася вона аборт зробити або кинути свого Мішутку. Але ж ніхто від неї не очікував. Як же ми помиляємося в людях, Лєн. Як помиляємося! Це так страшно! Душа яка у неї! Хвора, а жива, любляча! І я зі своїм: «Нагрішила…». Ох, Господи!

“Спочатку полюби, а потім вчи»

А ще згадував отець Євген слова свого старенького духівника з Лаври: «Спочатку полюби, образ Божий в людині побач, а потім вчи! Чуєш, синку! Полюби! Самого останнього грішника! Тоді серце тобі правильні слова підкаже, не казенні. Ми ж, священники, іноді щось розумне, духовне скажемо і пішли своєю дорогою. Справи, треби. А біль і горе людини не бачимо. Пройшли повз цей біль і забули. І пропав чоловік. Скам’яніла душа. А адже він до нас як до Христа прийшов. Завжди пам’ятай про це! Не дай Бог повз горя пройти, відштовхнути. Не дай Бог!»

***

На наступний день кілька жінок з храму отця Євгена прибирали в Вєркіної захаращеній квартирі. Розповів він їм все. Хтось приніс стареньке дитяче ліжечко, білизну, ползуночки. Матінка Ірина віддала коляску. Скинулися на памперси, на харчування. Медсестра Валентина Петрівна, парафіянка, через день заходила провідати Мишутка. Дівчата з кліроса забігали з ним погуляти.

Вєрка спочатку все більше лежала і плакала. А потім почала до тями приходити. Довго на руках з сином сиділа, щось говорила йому. Цілувала в незрячі очі, в понівечене обличчя. Ловила швидкоплинну його посмішку. І страшно їй було, і добре. Щось незнайоме, гаряче підкочувало до горла і змушувало битися серце. Вона, нарешті, була потрібна. І був той, кого вона любила.

– Так, любов всім потрібна, – повторив отець Євген.

… Мишко помер в десять місяців. Рано вранці. Так само у Вєрки на руках. Коли в обід зайшла до них Валентина Петрівна, вона все так і сиділа з ним. Щось бурмотіла і цілувала, цілувала. В очі, в носик. Ледве забрали у неї маленьке тільце.

Ховав хлопчика прихід. Вєрку відвезла швидка. Подумали все, що зійшла вона з розуму.

– Але нічого, через місяць видерлася – – розповідав отець Євген. Ми її спочатку у себе з матінкою поселили. Все одно боялися, що зробить з собою щось. У храм з собою за ручку водили. Одну не залишали. А потім вона додому пішла. На ринок свій повернулася. Але до церкви приходила, в трапезній допомагала. На могилку щодня бігала. До того, кому вона була потрібна. І хто їй був потрібен. Іноді зривалася, пила. Багато всього було за цей час. Більше десяти років минуло. Довго розповідати.

– А зараз вона як? Подивитися б на неї.

– Так ти ж її бачила.

– Я?

– Пам’ятаєш, минулого року до отця Димитрія в село на храмове свято їздили? Вона ж тебе своїми варениками пригощала … що очі-то витаращила? Вєрка це була.

… Я згадала ту жінку. Повну, красиву, тиху. Мирну. Так, вона була саме мирною. Поруч з нею було тепло. Отець Димитрій тоді хвалився, що Віра – їхній храмовий кухар і краще у всій єпархії не знайти. Чоловіка її згадала, теж тихого, мовчазного. Начебто Ігорем звали. Він староста в храмі. І троє пацанів у них.

– Це його діти. Він вдівець. Якось заїхав до нас на прихід і сподобалася йому Вєрка. Вона довго повірити не могла. Брудною себе вважала, потаскухой. Та й люди шепотіли йому: «Ти що, вона ж…». Але впертий він, не слухав нікого. Тепер ось сім’я. Мовчун він, тихий, але не дай Бог кому косо на дружину поглянути. Та й не дивиться ніхто. Забули все давно. Тільки я ось пам’ятаю. І соромно мені, і боляче. Пройшов я тоді повз Вєркіне горе. І якби не Лідія Іванівна, що було б? Страшно, Лєн! Страшно! Як же легко погубити людину. Просто пройшовши повз. А у неї ж теж душа, у самого пропащого грішника. Побачити її треба – душу цю. Легко погубити, так. Але і врятувати легко. Як Лідія Іванівна. Просто зігріти. Поплакати разом. Не на лушпиння дивитися, а на серце. Не побоятися забруднитися. Серцем серця торкнутися. Полюбити. Любов змінює все. Життя, мир, долю. Вона все може. Головне – не відштовхнути!

ОЛЕНА КУЧЕРЕНКО.

Джерело