Дитина просить: «Пограйся зі мною!».
Бабуся просить: «Заїдь до мене хоч на п’ять хвилин!».
Чоловік каже: “Посидь зі мною, давай разом подивимося кіно!”.
Але ми не маємо часу. Коли сидіти на дивані чи кидати м’ячики? Часу зовсім немає, стільки справ та турбот…
А з чужими, по суті, людьми ми ведемо довгі розмови; неввічливо ж обірвати співрозмовника та покласти слухавку. Або не відповісти на чергове повідомлення. І неввічливо піти із нудного заходу, куди нас запросили. Або вказати приятельці, що засиділася, на годинник… Це якось не прийнято. І безліч часу йде на таке спілкування… Для своїх не залишається. І своїм так просто сказати: «Часу немає в мене! Не приставайте, будь ласка! Відчепіться!».
Але…
Дитина виросте, і гратися вже не буде з ким. Чоловік звикне обходитися без нас. І в нього теж не буде часу посидіти на дивані. Бабусі вже нема. І собаки нема. Тільки старий м’ячик лежить під ґанком на дачі. Він так і буде там лежати, він закотився туди, коли собачка ще була. А часу для неї – не було.
Ми так щедро витрачаємо час на чужих людей. Свої ж нікуди не подінуться, правда? Ми потім приділимо їм час. Так ми думаємо…
Але потім наш час просто скінчиться. Він швидко тече і швидко спливає. Ось про це нам треба пам’ятати, поки ще є час.
Ганна Кір’янова
